1. Генезис писемності у первісній культурі. Перші системи письма.

2. Мистецтво Північного Відродження (Ян Ейк, Ієронім Босх, Альбрехт Дюрер).

3. Вплив наукової спадщини Григорія Сковороди на розвиток української культурної свідомості.

 

1.  

Ієрогліфіка і клинопис використовували піктограми (ідеографічне письмо) і фонетичні символи, розташовані поруч. Так влаштована сучасна китайська писемність. Складове письмо, наприклад, японське, виникло з постійного використання знака для представлення звучання короткого слова.

Найдавніші пам'ятки писемності — записи віком близько 8 тис. років, виявлені на кістках тварин і панцирах черепах у провінції Хенань, Китай, внеолітичному поселенні. Їх вважають першими знаками писемності, на 2,5 тис. років древнішими, ніж клинописні записи знайдені в Месопотамії (біля 3,5 тис. до н. е.). Найбільш прадавнє прото-кіпу (що складається з 12 звисаючих ниток, деякі з вузликами, і обмотані навколо паличок) виявлене при розкопках герметичної кімнати однієї з великих пірамід на археологічному об'єкті Караль[1] (долина Супі, Перу) археологом Рут Марта Шейді Соліс (Ruth Martha Shady Solís), датується воно за стратиграфічним шаром приблизно 3000 роком до н. е.[2], у зв'язку із чим може вважатися одним із найпрадавніших (після шумерського клинопису і єгипетських ієрогліфів) засобів комунікації в людства та архівним документом[3].

Предметне письмо[ред. • ред. код]

Докладніше: Предметне письмо

Спочатку люди не володіли ніякою писемністю. Тому було досить важко передавати інформацію на великі відстані. Відома легенда (яку розповів Геродот) про персидського царя Дарія I свідчить, що одного разу він отримав послання від скіфів. Послання включало наступні чотири предмети: птаха, мишу, жабу і стріли. Гонець, що доставив послання, повідомив, що більш ніщо повідомляти йому не веліли, і з тим розпрощався з царем. Встало питання, як же інтерпретувати це послання скіфів. Цар Дарій вирішив, що скіфи віддають себе в його владу і на знак покірності принесли йому землю, воду і небо, бо миша означає землю, жаба - воду, птах - небо, а стріли означають, що скіфи відмовляються від опору. Проте один з мудреців заперечив Дарію. Він тлумачив послання скіфів досконало інакше: «Якщо ви, перси, як птахи, не відлетите в небо, або, як миші, не зариєтеся в землю, або, як жаби, не пострибаєте в болото, то не повернетеся назад, уражені цими стрілами». Як виявився надалі, цей мудрець виявився правий.

Переказана легенда розкриває той факт, що спочатку люди намагалися передавати інформацію за допомогою різних предметів. Відомими історичними прикладами наочного листа також є вампум (ірокезьке письмо, представлене різноколірними черепашками, нанизаними на мотузок) і кіпу (перуанське письмо, в якому інформація передавалася кольором і кількістю вузликів на мотузці). Звичайно, предметне письмо не було найзручнішим засобом передачі інформації і з часом люди придумали більш універсальні інструменти.

Піктографічне письмо[ред. • ред. код]

Докладніше: Піктографічне письмо

Наступним етапом на шляху формування писемності став лист на основі зображень (піктограм). Можна пригадати, що зародження образотворчого мистецтва відбулося ще в часи стародавніх людей раніше появи державності. Проте ці ранні спроби все ж таки не доходили до рівня систематично використовуваного для передачі інформації інструменту. Суть піктографічного письма полягає в тому, що за допомогою певного знаку виражається деяке поняття. Наприклад, поняття «людина» може бути передане зображенням людини. Поступово спрощуючись, піктограми все більш віддаляються від початкових зображень, починають набувати множинних значень. Проте піктографія не могла виконувати всі потреби письма, що виникають з розвитком понять і абстрактного мислення, і тоді народжується ідеографія («письмо поняттями»). Вона використовується для передачі того, що не володіє наочністю. Наприклад, для позначення поняття «зіркість», яке намалювати неможливо, зображали той орган, через який воно виявляється, тобто - око. Таким чином, малюнок ока як піктограма означає «око» і як ідеограма - «зіркість». Отже, малюнок міг мати пряме і переносне значення.

Ієрогліфічне письмо[ред. • ред. код]

Докладніше: Ієрогліфічне письмо

У ієрогліфічному листі часто важко розрізнити початкове зображення, що лежить в його основі. У ієрогліфах з'являються типові конструктивні елементи, що повторюються в різних знаках. Ймовірно, причиною цього було прагнення людини спростити запис письмового тексту, спростити навчання письму. Проте,ієрогліфічне письмо як і раніше зберігало істотний недолік: воно не мало ніякого зв'язку з вимовою слова. В результаті письмова і усна мова існували ніби окремо. Крім того, в мовах, для яких характерна зміна форми слова залежно від його синтаксичної ролі, доводилося доповнювати ієрогліфи спеціальними позначеннями для форм слів.

Складове письмо[ред. • ред. код]

Докладніше: Складове письмо

Значним кроком на шляху зближення усної і письмової мови стало формування складової писемності. Найбільш відомими складовими писемностями є клинописні (давньоперська, аккадська і інші спадкоємці шумерського письма), західносемітські (фінікійська, арабська і інші спадкоємці давньоєгипетської ієрогліфіки) і японські складові системи (катакана і хірагана). Фінікійське письмо зіграло в житті людства дуже важливу роль. Саме воно лягло в основугрецького письма, від якого походять латиниця, кирилиця і відповідно більшість сучасних писемностей.

Алфавітне письмо[ред. • ред. код]

Докладніше: Алфавітне письмо

Коли фінікійським письмом почали користуватися греки, вони зіткнулися з проблемою повноцінної передачі звучання слів за допомогою складової фінікійської системи. Річ у тому, що у фінікійському письмі, по суті, були відсутні букви для позначення голосних звуків. Для греків через специфіку утворення форм слів це виявилося незручним. Тому з'явилися спеціальні символи для позначення голосних. В результаті лист перейшов на ще більш універсальний рівень. Тепер, використовуючи близько 30 знаків, які з легкістю могла вивчити будь-яка людина, можна було передати практично будь-які слова усної мови. Алфавітне письмо через свою простоту швидко розповсюдилося по всьому світу (хоча в деяких цивілізаціях перехід до нього не відбувся).

·         протописьмо («предметне письмо») — оптичні мнемонічні системи, які не відтворюють безпосереднього мовлення, а є нагадуванням чи підказкою для особи, яка приймає повідомлення.

·         піктографія (малюнкове письмо) — відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків

·         ідеографічне письмо (ієрогліфічне письмо) — за допомогою знаків записуються думки (ідеї), слова. Часто називається малюнковим, адже кожній речі в цьому письмі відповідає свій малюнок. Найдавніший у світі спосіб письма, коли слова передавали малюнками, що зображували людей, рослини або предмети чи їхні частини. Яскравим зразком ієрогліфічного письма є давньоєгипетське. Сьогодні суто ієрогліфічним письмом користуються лише китайці. Елементи ієрогліфічного письма широко присутні також у японській мові. Знаки дорожнього руху є ідеографічним письмом.

·         складове письмо — за допомогою знаків записуються окремі склади данної мови. Як правило це письмо виникає з ідеографічного, в якому цими знаками позначали односкладові слова.

·         звукове (фонетичне) письмо — за допомогою знаків записуються окремі звуки даної мови. Як правило такі системи письма називають абеткою. Найдавнішою відомою абеткою є фінікійська. На її основі виникли староєврейська, арабська, грецька, кирилична і латинська абетки. Більшість сучасних народів користується саме звуковим письмом.

Стародавні писемності Близького Сходу та Середземномор'я

·         Єгипетське письмо

·         Клинопис

·         Шумерський

·         Аккадський

·         Еламський

·         Хурритський

·         Урартський

·         Хеттський

Семітське (звукове) письмо і його похідні (крім грецького)

·         Біблоське письмо

·         Протоханаанейская писемність

·         Протосинайське письмо

·         Угаритське письмо (клинописний)

·         Древньоханаанейське письмо

·         Фінікійське письмо

·         Карфагенське письмо

·         моавське письмо

·         Палеоєврейське письмо

·         самаритянський алфавіт

·         Арамейське письмо

·         Гебрейська абетка (квадратне письмо)

·         Пальмірське письмо

·         Сирійське письмо (естрангело, несторианскому та СЕРТ)

·         Арабське письмо

· Джаві — Малайзія та Індонезія

·         Согдійське письмо

·         Староуйгурське письмо

· старомонгольске письмо

· Маньчжурське письсмо

·         Древньолівійске письмо (нумідійське)

·         Древньолівійске письом (Тіфінаг)

·         Турдетанське письмо

·         недешифроване письмо гуанчей

·         Південноаравійське письмо

·         Ефіопське письмо

·         Малоазійські алфавіти

·         іберське письмо

Системи, які виникли під впливом семітоідних[ред. • ред. код]

·         Орхонські руни (тюркські)

·         Болгарські руни

·         Угорські руни

·         Тана (Габулов тана) для мальдівської мови, з 17 ст. під арабським впливом

Існують писемності для жестових мов. На початку XXI століття використовується система SignWriting, створена в 1974 році.

 

Письменность и писцы

Пользуясь месопотамской моделью, египтяне создали своеобразную систему письма, включавшую и идеографические, и фонетические символы; чем сложнее ею было овладеть, тем выше становился социальный статус писцов. Последние составляли в египетском обществе класс  верховных контролеров, которым надлежало регистрировать любого рода информацию — от предсказаний на урожай, от которых зависел расчет налогов, до штрафов, налагавшихся на всякого, кто преступал закон.

Бог Тот являлся богом мудрости, счета и письма (обычно его изображали в виде человека с головой иоиса). Он был одним из главных божеств Древнего кгинта. Тоту приписывалось создание всей духовной жизни Египта. Он изобрел письменность и научил людей счету и письму. Писцы считали Тота своим покровителем, а иероглифы или пиктографическое письмо— и средством зарабатывания на жизнь, и объектом религиозного почитания.

Пиктографическое письмо в виде иероглифов (от греч. hieros— «священный» и glypho— «режу, высе-ь.по») было культовым и использовалось в качестве атрибута власти. Иероглифы (рисуночные знаки) — древнее письмо Египта — использовались уже с 3000 года до н. э. Религиозные тексты, протоколы и т. д. записывали иератическим письмом, т. е. курсивной формой иероглифики. Демотика — упрощенное иератическое письмо, т. е. скорописная форма египетского письма, возникла в VIII—VII веках до н. э., а с VII века до н. э. ι стала народным и официальным письмом Египта.

Вначале каждый иероглиф соответствовал слову или даже целому понятию. Текст представлял собой комбинацию из идеограмм (знаков, обозначавших понятия) и фонограмм (знаков, обозначавших звуки). Иepoглифы писали чернилами с помощью тростниковой палочки на свитках, изготовляемых из папируса, росшего в болотистых низменностях Нижнего Египта. Знаки располагали горизонтально справа налево. При  этом писец  либо стоял перед горизонтально развернутым свитком, либо сидел, скрестив ноги, а свиток раскладывал перед собой.

 

Культура Шумера и Аккада

Культурный вклад шумеров не ограничивается открытием способов обработки металлов, изготовле­ния колесных телег и гончарного круга. Они стали изобретателями первой формы записи человеческой речи.

На первом этапе это была пиктография (рисуноч­ное письмо), т. е. письмо, состоявшее из рисунков и, реже, символов, обозначавших одно слово или поня­тие. Комбинация этих рисунков передавала в письмен­ной форме определенную информацию.

На последующих этапах происходила стилизация рисунков, что ускоряло процесс письма. Благодаря упрощениям отдельные символы можно было ис­пользовать несколько раз. Так, например, символ «день» мог также употребляться в значении «свет» или «время». Однако такое письмо, насчитывавшее около 2000 знаков, было еще слишком сложным.

Последовало его дальнейшее усовершенствова­ние: символы стали употреблять и для обозначения предметов или понятий схожего звучания. Например, знак, обозначавший пчелу, одновременно мог исполь­зоваться для обозначения начального звука «п» в лю­бом слове. Таким образом, за счет многократного ис­пользования символов число знаков уменьшилось до 600.

Историки считают, что именно формирование системы управления привело к появлению в храмах и царских дворцах письменности. Это гениальное изо­бретение следует, видимо, считать заслугой шумерских храмовых чиновников, которые для упрощения реги­страции хозяйственных мероприятий и торговых сде­лок усовершенствовали пиктографию. Новой письмен­ностью стала клинопись, получившая это название по форме знаков, прорисованных на глиняных табличках тростниковыми палочками. Древнейшие таблички с клинописью, составлявшие целые архивы, содержат сведения о храмовом хозяйстве: договоры об аренде, документы о контроле за выполняемой работой и ре­гистрации поступавших товаров.

Письменность была великим достижением шумеро-аккадской культуры. Она была заимствована и раз­вита вавилонянами и широко распространилась по всей Передней Азии: клинописью пользовались в Сирии, древней Персии, других государствах. В сере­дине II тысячелетия до н. э. клинопись стала между­народной системой письменности: ее знали и ис­пользовали даже египетские фараоны. В середине I тысячелетия до н. э. клинопись становится алфавит­ным письмом.

• Шумеры стали изобретателями первой формы записи человеческой речи.
• Историки считают, что именно формирование системы управления привело к появлению в храмах и царских дворцах письменности.
• Шумеры создали первую в человеческой истории поэ­му— «Золотой век», написали первые элегии, состави­ли первый в мире библиотечный каталог. Шумеры — авторы первых и древнейших в мире медицинских книг— сборников рецептов. Они первыми разработали и записали календарь земледельца, оставили первые сведения о защитных насаждениях.

 

Письменность и литература

В конце IV - начале III тыс. до н.э. в Южной Месопотамии воз­никла древнейшая письменность. Это было рисуночное (пиктографичес­кое) письмо, с помощью которого писались хозяйственные документы. Тексты наносились на глиняные таблички концом заостренного грифеля из тростника. Писали шумеры с помощью знаков, являвшихся рисуноч­ными изображениями тех или иных предметов. Каждый рисунок имел значение целого слова или понятия. Например, если надо было зафик­сировать, что на склад сдано 10 рыб, писец ставил 10 вертикальных черточек и добавлял к ним рисунок с изображением рыбы.

Рисуночным письмом можно было передать лишь простейшие тексты. Развитие хозяйства требовало усовершенствования письма и, со вре­менем, шумеры научились передавать грамматические показатели, изображавшиеся с помощью знаков в их слоговом написании.

Постепенно при беглом письме на глине, знаки теряли первона­чальный характер изображений отдельных предметов и стали им напо­минать различные комбинации клиньев. К середине III тыс. до н.э. шумерское письмо окончательно превратилось в клинопись, которую затем заимствовали аккадцы. Древнейшие шумеро-аккадские тексты от­носятся к XXV в. до н.э.

Шумеро-аккадская клинопись насчитывает свыше 600 знаков, из которых каждый имеет несколько значений. Почти все народы Передней Азии заимствовали шумерскую систему клинописи, приспособив её к особенностям своего языка. Подавляющее число клинописных докумен­тов написано на табличках из глины, тщательно обжигавшихся или вы­сушивавшихся после нанесения текста. Просуществовала клинопись бо­лее 3000 лет. Самые поздние клинописные тексты Месопотамии датиру­ются последними веками до нашей эры.

Древняя месопотамская литература прошла длительный путь разви­тия почти в 2000 лет. В нем можно выделить несколько этапов:

1 этап  - начало III тыс. до н.э., когда появляются первые лите­ратурные тексты на шумерском языке, представляющие собой списки богов, отдельные мифы, записи гимнов и произведений фольклора;

2 этап - конец III - начало II тыс. до н.э., характеризуется расцветом шумерской литературы, в формировании главных его жанров, созданием основной массы произведений на шумерском языке: циклов мифов, эпических произведений, представленных поэмами о божествах (Инанне, Думузе) и легендарных правителях (Энмеркаре, Лугальбанде и Гильгамеше), лирики, гимнов в честь богов и царей, молитв, эле­гий, ритуальных песен, плачей, сочинений дидактического жанра - поучений, особенно школьных, пословиц и поговорок;

3 этап - вторая половина II тыс. до н.э. Это время создания основной массы произведений на аккадском языке: поэм, в том числе знаменитой поэмы о сотворении мира "Когда вверху... ", поэма о ни­схождении Иштар в преисподнюю, мифических произведений;

4 этап - заключительный в развитии месопотамской литературы. Это период копирования шумерских и аккадских литературных произве­дений, создания исторической литературы (ассирийских и вавилонских царских надписей и летописей), появления в Ассирии и Вавилоне пуб­лицистических произведений с определенной (антиассирийской, анти­вавилонской) направленностью.

Богатая литература Древней Месопотамии оказала заметное влия­ние на литературу других народов Востока (хеттов, евреев, арамеев, сирийцев, арабов) и античного мира. Её сюжетные образы порою звучат и в современной  литературе.

Египет

Древнеегипетская письменность

В Египте, благодаря хозяйственным требованиям система, пись­менности сложилась уже к Раннему царству. Состав знаков показывает этапы развития древнего письма. Знаки египетского письма были ри­суночными и звуковыми, выражавшими один или более согласных. Зву­ковыми знаки становились, когда рисунок переставал передавать смысл слова, но начал использоваться как в ребусе, и для передачи самих входивших в него звуков. Хотя для каждого отдельного звука (согласного, так как гласные не выписывались) был выработан знак, на алфавитное письмо египтяне не перешли никогда. Как правило, пользовались смешанной словесно-звуковой системой, т.е. к рисуноч­ному знаку приписывали знаки – «буквы», содержавшиеся в стоящем впереди слове. В конце слова ставили знак, который не читался, но пояснял его смысл. Так, слово ВН – «отрывать» передавали рисунком зайца ВН, знаком воды -Ни изображением двери. Как определитель абстрактных понятий египтяне использовали рисунок свитка папируса. Иероглифическое письмо (как его называли греки от слова «иерос» -священный и «глифос» - резать) чаще всего использовалось для мону­ментальных, резанных на камне надписей, хотя иероглифы встречаются и на других материалах.

Для хозяйственных целей применялось скорописное - иератическое письмо («жреческое», так его называли греки); этим же шрифтом писа­ли литературные произведения и научные книги. Внешний облик знаков со временем изменялся. В Позднем периоде распространилось демоти­ческое письмо, возникшее из беглой поздней иератики. Оно использо­валось для бюрократических нужд, но перешло и в литературные и ре­лигиозные папирусы и даже на камень.

 

Индия

Доарийская (Индская) цивилизация

(2300-1700 г. до н.э.)

Индская цивилизация – третья по древности на земном шаре после Египта и Шумера. Её важнейшими достижениями были создание соб­ственной системы письма, выработанные каноны благоустройства горо­дов с домами из обожжённого кирпича, мощёными мостовыми и улицами, сложными устройствами для удаления дождевых вод и нечистот. Важным свидетельством культурного уровня древнейших жителей Индии являет­ся наличие письменности. Индская письменность уже давно привлекает внимание исследователей, но расшифровать её до сих пор не удалось. Установлено, что она содержит до 400 рисуночных знаков, направле­ние чтения шло справа налево. Главная трудность в расшифровке за­ключается в том, что неизвестен язык, который эта письменность вы­ражает. Большинство современных исследователей считает вероятным, что это был древнейший дравидийский язык. Хараппская культура ока­зала заметное воздействие на своих соседей. Обстоятельства и при­чины упадка Индской цивилизации остаются не вполне ясными. Видимо, здесь играли роль многие факторы – климатические изменения, соци­альные противоречия, давление варварского окружения. Упадок наме­чался постепенно, на протяжении нескольких веков. В первой полови­не II-го тысячелетия до н.э. города Индской цивилизации запустевают, исчезают письменность и характерное искусство. Наступает новый индоарийский этап, связанный с вторжением в Индию ираноязычных (арийских) племён.

 

Китай

Письменность

Наиболее ранние памятники древней китайской письменности – иньские гадательные надписи XIV–XI вв. до н.э. С типологической точки зрения, между иньской письменностью и современной иероглификой нет принципиальных различий. Подобно современным китайцам, иньцы пользовались знаками, фиксирующими те или иные единицы языка преимущественно со стороны их значения. Подавляющее большинство иньских знаков представляло собой идеограммы – изображение предме­тов или сочетание таких изображений, описывающие более сложные по­нятия. Кроме того, в иньской письменности уже использовались знаки  другого типа, абсолютно преобладающие в современной китайской иероглифике, один элемент такого знака указывал на чтение, другой – на приблизительное значение.

Трансформация написания знаков была в значительной мере обу­словлена эволюцией материалов, использовавшихся для письма. В Древнем Китае обычно писали на длинных и тонких бамбуковых план­ках, соединявшихся затем шнурком или ремнём. Начиная с середины первого тысячелетия до н.э., древние китайцы писали также на шёл­ке. На рубеже нашей эры в Китае была изобретена и вошла в употреб­ление бумага (историческая традиция приписывает изобретение бумаги Цай Луню, жившему во II веке, но ему, по всей вероятности, принадлежит заслуга усовершенствования существовавшего до него способа изготовления бумаги).

В первых веках новой эры бумага вытесняет все старые материалы для письма.

Япония

Японцами была заимствована китайская иероглифическая письменность, впоследствии дополненная из-за существенного различия в грамматическом строе китайского и японского языков двумя слоговыми азбуками, катаканой и хираганой. Научные знания, эстетические вкусы и разнообразные виды искусств (от каллиграфии и поэзии до фехтования и боевых искусств) также были китайским даром японской цивилизации. С середины XIX в. следует увлечение Японии европейской культурой, с середины XX в. – американской, влияние которой сейчас чрезвычайно велико на молодые поколения японцев.

222

Характерні риси мистецтва Північного Відродження

Північно-західна європейська культура у 15-16 ст. називалася культурою Північного Відродження. Поняття «Північне Відродження» вперше використав Вазарі у своїй книзі у 1550р.. Під цим терміном він розумів відновлення культури античності у новий період. Період Північного Відродження поділяється на такі підвиди: Раннє, Високе, Пізнє.

Культурні здобутки доби Північного відродження були зовсім відмінними від здобутків та плодів культури Середньовіччя через те, що мистецтву духовного писання було протиставлено особисте право людей на приватне життя та індивідуальне мистецтво та творчість.

Період Раннього Північного Відродження був досить значущим для розвитку всього світового мистецтва. Раннє Північне Відродження стимулювало появу нових митців у всіх галузях творчої діяльності. Впевненість людей у нескінчені можливості людства дала свої плюси. Творців образотворчого мистецтва у той період дуже поважали та цінували. Їх кликали до себе королі та інші знатні люди. Але не дивлячись на це, їх творчість не обмежувалася лише царським двором. Адже тоді дуже сильно поважилася особистість та незалежність творчої людини.

Творчість Північного Відродження не залишалася на одному місці. Тобто якщо Ранньому Північному Відродженню був притаманний пошук чогось нового та неповторного, то Високе Північне Відродження відрізнялося виваженістю та розумом, акцентуванням уваги на головному. Треба відзначити, що саме у цей період були написані та створені визначні шедеври, що пізніше визнавалися як ідеали та символи цієї доби у всьому світі.

Щодо Пізнього Північного Відродження, то його досить повно та змістовно зумів розкрити у своїх витворах Шекспір. Його герой Гамлета став певною мірою символічним. У цьому образі якнайкраще зображено бажання визначити свою життєву позицію та зробити власний вибір.

Також одним з представників даного періоду був Сервантес. Він зумів розкрити ті ж самі проблеми особистості, що і Шекспір, але з комічної сторони. Один із його образів, а саме герой Донкіхота розкриває нам загальне розуміння зла і добра .

У Нідерландах у 15-16 ст. зародилися непрості мистецтво та творчість І.Босха, які складалися з вибухових та нестандартних конфліктів. У його творчості алегорія та символізм поєднані з народними героями та ідеями, а демонізм з чітким почуттям всього, що відбувається навкруги. Але все одно домінуючими є гротескність та сувора оцінка рис характеру людей, які автор вважає вже незмінними. Мистецтво Нідерландів 16-го століття цілком відійшло від середньовічного у витворах Брейгеля, якого ще інколи називали Мужицьким. З ним пов’язане створення у образотворчому мистецтві пейзажу, який вміщував у собі філософські роздуми та переконання.

Однією із найвідоміших та найталановитіших особистостей Відродження у Німеччині є Альбрехт Дюрер. За творчими здібностями та широкими уявою та фантазією він був стандартним митцем ренесансу (як ще по іншому називали період Відродження). Його зображення портретів були сповнені національною свідомістю, патріотизмом, а також роздумами про щось глибоке та неминуче. Його графічні зображення досить часто були пронизані темою смерті.

Гравюри митця, які відомі на увесь світ, прийнято вважати такими, які сповнені суму та поганого важкого настрою, які автор черпаю із світу. Ще один митець по імені Г.Гольбейн створював портрети з рисами реалізму, досить часто з натури, які у більшості випадках навіть були переповнені жорстокою правдивістю. Чуттєвим та сповненим лірики був майстер А.Альтдорфер та схожий на нього за своїм світобаченням Л.Кранах.

Відмінності мистецтва та естетичних засад Північного відродження відіталійського
Мистецтво Північного Відродження відрізнялося від італійського, яке виникло трохи раніше, такими моментами:
На нього відбувався більший вплив готичної культури, який потім змінювався на вплив світської культури
Відбувалося занурення у духовний світ індивіда
Реформація досить сильно вплинула на даний період
Відбувалося реалістичне змальовування та описання навколишнього дійства
Великою та значущою відмінністю Північного Відродження – це те, що творчість гуманізму відкривається у аспекті ідеологізму. Щодо культури, то вона мала чіткий та виражений релігійний характер.

У той час було чотири шляхи у творчих пошуках митців:
Стосується діяльності вчених, які відносилися до сфери гуманізму. Вони зневажали католицьку церкву Риму. Стосується роботи письменників та реформаційного руху
Бюргерська література Анонімна, тобто без чітко визначеного автора, творчість. Це переважно стосувалося літератури. Книжки даного напряму не визнавали та критикували принципи Відродження у Німеччині.

Мистецтво та естетичні засади Північного Відродження замінили такі культури як барок та маньєризм. Цей напрям має таку назву через певну причетність до італійського Відродження. Щодо масштабів поширення, то мистецтво та зародження певних естетичних вчень та понять відбулося у таких країнах як Німеччина, Нідерланди, Франція та Англія.

Гуманісти доби Північного Відродження вважили, що те, що зроблене людиною і порівнює її з Богом, адже і особистість і Бог творять щось довершене та ідеальне. За допомогою свої вмінь та навичок людина робить кращим та красивішим те, що вже колись було зроблене природою. Також гуманісти зазначали, що людина може взяти верх над своїми фізичними можливостями, коли розкриває свою волю та свободу.

Коли митці Північного Відродження відтворили мистецтво античності, вони робили це вносячи риси індивідуальності, а не прямо копіюючи його. Вони вважали що творчість має не тільки відповідати реальності, а має просто відображати існуюче, але не можна забувати вносити туди свою особистість та неповторність. Художній принцип Північного Відродження не наслідує художній принципи мистецтва античності, а намагається підійти до нього творчо, тобто якось вдосконалити, або висловити своє бачення з приводу нього.

Північне Відродження

Культура Нідерландів, Німеччини, Франції, Англії XV—XVI ст. — Північний Ренесанс, який "запізнився щодо італійського на півтора —два століття. До того ж культура у цих країнах була релігійнішою, більше пов'язаною з готикою і, природно, що географічна їх віддаленість від античного світу спричинила менший вплив Відродження. Однак у той час у північних країнах відбувалася складна соціально-політична боротьба, вони ставали центрами прогресивних рухів, виборювали свою незалежність, натомість італійські її втрачали. Кожна з північноєвропейських країн має "свій" Ренесанс, зумовлений національними та історичними особливостями. Видатні гуманісти Північного Відродження — Еразм Роттердамський, У. фон Гуттен, Т. Мор.

Найхарактернішими досягненнями нідерландського Відродження є книжкова мініатюра і живопис. Нідерландські майстри малювали світ так, наче вперше його бачили, — дуже ретельно і детально. Кожна билинка була для них предметом мистецтва. Нідерландське Відродження починається з "Гентського вівтаря" братів Г. та Я. ван Ейків, в якому багато справжнього релігійного почуття і схвильованості. Вони вдосконалили олійну техніку, що надало їх картинам особливої яскравості. Наступні за братами ван Ейками художники втратили їх багатофарбність і гармонійну ясність, але глибше розкрили людську душу. Останнім нідерландське мистецтво зобов'язане передусім Р. ван дер Вейдену, хоча його картини зберігають ще деякі риси середньовічного мистецтва: "позачасовість", виключність із середовища, золоте тло у вівтарних образах. Майстер виняткового таланту Г. ван дер Гус у грандіозному і монументальному за розмірами вівтарі Порті-нарі (за ім'ям замовника) передав сильне душевне потрясіння пастухів і ангелів у сцені поклоніння новонародженому Христу. Однак ця подія була художником перенесена в Нідерланди XV ст., тому люди за вікном, які йдуть у своїх справах, — його сучасники.

В умовах нідерландського життя другої половини XV — початку XVI ст., сповнених гострих конфліктів, народилося складне мистецтво І. Босха, в якому алегоризм йде поруч з дотепними народними образами, демонологія — з тонким відчуттям природи. Проте переважають гротеск, холодний аналіз людських вад, які художник вважає невиправними і невигойними ("Корабель дурнів", "Сад насолод", "Стіг сіна")- Нідерландське мистецтво XVI ст. уже повністю вийшло з тенет середньовіччя у творчості П. Брейгеля-старшого, якого прозивали Мужицьким. Саме з ним у живописі утвердився особливий пейзаж, що містив узагальнення і філософію ("Мисливці на снігу", "Сліпці'' та ін.).

Найвидатнішою постаттю німецького Відродження є Альбрехт Дюрер. За різнобічністю і масштабом обдарованості, за широтою інтересів (живописець, математик, анатом, перспективіст, інженер) він — типова ренесансна людина, водночас і людина свого часу, і патріот батьківщини. Його портрети — глибоко національні образи, сповнені не лише сили, а й сумнівів і тяжких роздумів, в них немає ясної гармонії Леонардо да Вінчі та Рафаеля Санті. Тема смерті — часта тема його графіки. Найбільш відомі його гравюри ("Вершник, смерть і диявол", "Св. Ієронім" та "Меланхолія") прийнято тлумачити як такі, що навіяні важкими настроями сучасного художнику світу Німеччини напередодні Реформації та селянських воєн. Ще один художник — Г. Гольбейн-молодший — писав реалістичні портрети, завжди з натури, іноді безжалісні у своїй правдивості (портрети бургомістра Майєра, Т. Мора, сера де Моретта, Генріха XVIII та ін.). Тонким і ліричним майстром був А. Альтдорфер та близький до нього за світовідчуттям друг М. Лютера Л. Кранах-старший.

Один з тих небагатьох письменників, якого за життя називали великим, мудрим і пророчим, був Ф. Рабле — автор роману "Гаргантюа та Пантагрюель". Це найяскравіша постать французького Відродження, як пише М.М. Бахтін, "основне завдання Рабле — зруйнувати офіційну картину доби та її подій, подивитися на них по-новому, висвітлити трагедію чи комедію доби з погляду народного хору на площі, який сміється... Рабле не вірить на слово своїй добі стосовно того, що вона говорить про себе і що вона уявляє про себе, — він хоче розкрити її справжній сенс". Увесь інший французький Ренесанс мав характер придворної культури, що відрізнявся від народного характеру раблезіанських образів, насичених типовою галльською дотепністю та життєрадісністю. Відомими художниками французького Ренесансу є Жан Фуке, автор портретів (Карла VIII) і релігійних композицій, а також численних мініатюр (Боккаччо "Життя відомих чоловіків і жінок"), та Жан Клуе. Перемога ренесансних мотивів у французькій пластиці пов'язана з ім'ям Жана Гужона, найвідоміший твір якого — рельєфи фонтана Німф у Парижі.

Для англійського Відродження характерним був бурхливий розвиток науки, особливо філософії. Ф. Бекон, Т. Гоббс стали ідеологами Нового часу. Наприкінці XVI ст. Англія справедливо вважалася першою країною у світі у галузі літератури, драматургії та театру завдяки Е. Спенсеру, Т. Еліоту, К. Марло, Б. Джонсону й особливо У. Шекспіру — геніальному драматургу, який відчув і передав основні духовні колізії Ренесансу. Уславлення сильної, відважної людини, яка відчуває, сміливо думає, повага до якої ґрунтується не на званні і вбранні, а на її розумі, хоробрості, благородстві душі, проймає всі ранні п'єси Шекспіра ("Приборкання норовливої", "Комедія помилок" та ін.). Відкриття цінності індивідуальності та її права на особисті вчинки (тобто подолання корпоративної етики середніх віків) виявляється у бунті Ромео та Джульєтти. Криза ренесансного гуманізму, що призводила до песимізму та меланхолії багатьох мислячих людей, передана "героєм того часу" — Гамлетом. У трагедії "Макбет" герой вважає, що для нього немає нічого неможливого (навіть злочину); у трагедії "Отелло" зображено різні полюси нещодавно визволеної людської енергії, яка метнулася у протилежні сторони: її світлий знак — "небо Ренесансу" — Дездемона; її похмура, ница "земля" — хитрий розрахунок, виправданість усіх засобів — Яго. Загалом Північне Відродження було ближчим до нової доби, важливим кроком якого стала Реформація.

Архітектура, живопис, скульптура Північного Відродження

Художники Північних країн вважали, що духовна краса важливіша, ніж тілесна. Мистецтво цього регіону було пов’язане з благочестям та громадською доброчинністю. Воно прагнуло до наукового дослідження Біблії і було більш ґрунтовним, ніж італійське

Поняття „Північне Відродження” за аналогією сприймають, як щось подібне до Італійського. Однак, коли в Італії Ренесанс мав первинний сенс — відродження традицій античної культури, то в інших країнах насправді, нічого не „відроджувалося”: там пам’яток та згадок античної епохи було обмаль.

Мистецтво Нідерландів, Німеччини та Франції (головних осередків Північного Відродження) у XV ст.. розвивалось як пряме наслідування готики, як її внутрішня еволюція у бік „мирського”. Релігійні війни, боротьба з католицькою церквою — Реформація, Селянська війна, революція в Нідерландах, драматичний пік Столітньої війни у Франції та Англії, криваві сутички католиків і гугенотів у Франції. Здавалось, клімат епохи не сприяв становленню ясних та величавих форм Високого Ренесансу в мистецтві.

І дійсно: готична напруженість в Північному Відродженні не зникає. Сплав італійських настроїв із самобутніми готичними традиціями складає своєрідність стилю Північного Відродження.

Відтак у місцевому мистецтві більше внутрішніх протиріч, скутості, напруженості; види мистецтва розвивалися неодночасно; проте дуже рано почалися реалістичні пошуки (хоча і не систематизовані, як в Італії), інтерес до індивідуальності людини, її оточення, інтер’єру, натюрморту, пейзажу. На зламі XIV-XVст. в Бургундії, (колишній центр лицарського готичного мистецтва) вихідці з Нідерландів - живописці Жан Малуель, Анрі Бельшоз, Мельхіор Брудерлам та особливо скульптори Клаус Слютер и Клаус де Верве підготували розвиток реалізму в Нідерландах та Франції.

В XVст. у Нідерландах італійський, пов’язаний з традиціями готики. Художники нідерландського Відродження (Ян ван Эйк, Робер Кампен, Петрус Крістус, Рогір ван дер Вейден, Дірк Баутс, Гертген тот Сінт-Янс, Хуго ван дер Гус, Ханс Мемлінг) не прагнули до раціоналістичного усвідомлення загальних закономірностей буття, були далекими від науково-теоретичних інтересів та захоплення античною культурою.

Прогресивний розвиток нідерландського мистецтва на початку XVI ст. спричинений розвитком портрета, елементів побутового жанру, пейзажу, натюрморту (Квінтен Масейс, Лука Лейденський, Йоахим Патинир, Пітер Артсен), посиленням інтересу до фольклору (Хієронімус Босх, Пітер Брейгель). Архітектура в Нідерландах, як і в решті країн Північного Відродження у XV ст.. зберігала традиційний готичний вигляд, однак у XVІ ст. запозичення в Італії ордерних принципів призвело до вироблення місцевого стилю, де ордер відігравав переважно декоративну роль (Крістіан Сіксденірс, Корнеліс Флоріс). В такому дусі будувалися ратуші, приміщення цехів та гільдій, міські будинки з вузькими фасадами і високими фронтонами.

Найбільш драматичним і короткочасним був розквіт мистецтва Відродження у Німеччині. У XV століття повільно проявлялися світські життєствердні риси у живописі (Лукас Мозер, Ханс Мульчер, Мартін Шонгауер), який увібрав у себе вплив як Нідерландів, так й Італії. Німецьке Відродження — незвичайно яскравий спалах творчої енергії наприкінці XV — на початку XVІ ст.ст. — відрізняється складним сплетінням старого і нового, національного та італійського, світського і релігійного, ідей Реформації і гуманізму. Універсальність та складність мистецтва Альбрехта Дюрера, екстатичне палання фарб, інтенсивність радісних і трагічних емоцій у творчості Матіса Нітхардта, декоративність і фантастика у Лукаса Кранаха та в пейзажах Альбрехта Альтдорфера, гуманістичний лад, ясність та завершеність портретів Ганса Гольбейна, гостра публіцистичність станкової та книжкової графіки утворюють грані німецького Відродження.

Воно яскраво виявило себе і в скульптурі, що спиралася на реалістичні народні риси німецької готики (Тільман Ріменшнейдер, Фейт Штос, Адам Крафт, Петер Фішер). Хвиля яскравих пошуків торкнулася й архітектури, захоплюючи церковне, громадське, палацове будівництво, приватні будинки та містобудівництво. Імпозантність і багатий декор характерні для кам’яних, цегляних, фахверкових споруд. Феодальна реакція швидко і трагічно обірвала розвиток німецького Відродження, давши дорогу маньєристичному мистецтву.

Розвитку мистецтва Відродження у Франції сприяли багаті традиції місцевої готики, знайомство з античною традицією, систематичні зв’язки з Італією та Нідерландами, а з 2-ої половини XV ст. (після завершення Столітньої війни) могутнім фактором культурного об’єднання стала централізація держави.

Тут працювали нідерландські мініатюристи (особливо брати Лімбург), які тонким сприйняттям дійсності, прагненням до правильної передачі простору та об’єму підготовили успіхи французького мистецтва XV ст. з його витонченістю, ліризмом та рідкою гостротою спостереження (скульптура Мішеля Коломба, мініатюры Жана Фукє і Симона Марміона, картини Муленського майстра та Жана Фукє). У XVІ ст. французьке Відродження досягає розквіту у світській реалістичній скульптурі Жана Гужона, Жермена Пілона, П’єра Бонтана, майстрів живописного та олівцевого портрету Жана й Франсуа Клуе, Корнеля де Ліона, Етьєна Дюмустьє. Придворна культура стимулювала і розвиток маньєризму (т.зв. школа Фонтенбло). Для французького Відродження характерно блискучий розвиток світської архітектури: у XV ст. формується тип особняка-"готелю", а в XVІ ст. — палацова архітектура (П’єр Леско, Філібер Делорм, Жак Дюсерсо, Жан Бюлан). Делорм (Delorme, de l'Orme) Філібер (около 1510-15, Ліон, - 8.1.1570, Париж), французький архітектор Відродження. В 1533-36 жив у Римі. Роботи: замок-палац Анє в області Орлеане (з 1547), в Парижі — палац Тюїльрі (з 1564) та гробниця Франциска I в церкві Сен-Дені (з 1547) та інші.

В його дещо важкій архітектурі одночасно поєднуються ордерні та готичні елементи. Запровадив "французьку колонну" (с декорованими поясами), "арки Делорма" (дерев’яні ферми для перекриття великих прорізів). Самобутній сплав готичних та ренесансних форм змінюється у 2-й половині XVІ ст. послідовним застосуванням регулярної паніровки та класичних ордерів.

В Англії яскраві та самобутні реалістичні пошуки, які виявилися вже наприкінці XІV та в XV ст.ст. в релігійному та портретному живописі, були перервані внутрішніми війнами та реформами Генріха VIII. В XVІ ст. елементи стиля Відродження (в значній мірі під впливом Г. Гольбейна, який тут працював) знайшли враження в мініатюрному портреті (Ніколас Хілліард, Айзек Олівер); в XVІ ст. вони позначили також і в садибному будівництві (раціональні за плануванням цегляні будинки з холом та галереєю) і в палацовій архітектурі. У Данії та Швеції риси епохи проявились в основному в архітектурі замків, садиб та громадських споруд.

Серед видів художньої діяльності лідирував — як і в Італійському Відродженні — Живопис. Першим майстром цього періоду варто назвати Хієронімуса Босха з Нідерландів. Його творчість підводить підсумок досягненням середньовічного живопису і виступає прологом Відродження.

В картинах Босха, написаних переважно на релігійні сюжети, вражає поєднання похмурих середньовічних фантазій та символів з елементами фольклору та точними реалістичними деталями. І навіть найстрашніші алегорії виписані з таким вражаючим народним колоритом, що справляють життєствердне враження. Ніхто з наступників майстрів живопису у всьому світі не писав такі фантастичні, в дечому божевільні образи. Та вплив Х.Босха ХХ століття відчує у творчості сюрреалістів. Метром Північного Відродження в образотворчому мистецтві був німець Альбрехт Дюрер.

Він лишив колосальний спадок: картини, графічні роботи, статті. Дюрер був не тільки художником, а й гравером, математиком, анатомом, перспективістом, інженером. На творчість Дюрера вплинули італійські майстри: він любив бувати в Італії, особливо у Венеції. Однак специфіка бачення світу Альбрехтом Дюрером полягає у пошуках можливості найбільш об’єктивно відобразити світ, він не сприймав італійський ідеалізований реалізм, Дюрер прагнув у малюнку цілковитої достовірності. Цим пафосом пронизані його автопортрети, особливо виконані олівцем (у листах до брата), а також портрет матері перед смертю.

Глибини графіки Дюрера можна спробувати зрозуміти через розшифровку середньовічних символів, які у нього дійсно зустрічаються. Однак шукати відгадку цих зображень варто в епосі реформації. Мабуть, його гравюри яскравіше відобразили стійкість духу людей того часу, їх готовність протистояти спокусі, їх роздуми про сумне завершення війни («Вершник Апокаліпсиса», «Меланхолія»). Є у творчості Дюрера ліричне начало. Сюди можна віднести ніжну за колоритом картину „Свято рожевих вінків”, цикл гравюр „Життя Марії”. Вершиною творчості Альбрехта Дюрера вважається грандіозне зображення чотирьох апостолів, істинний гімн людині (вираження гуманістичних настроїв).

У творчому спадку Дюрера нараховується понад 900 листів, за розмаїттям та об’ємом може бути порівняно тільки зі спадком Леонардо да Вінчі. Він блискуче володів всіма відомими тоді графічними техніками. Дюрер справив величезний вплив на розвиток німецького мистецтва першої половини XVI ст. Його різнобічна діяльність стала одним з уособлень «титанізму» Ренесансу. Він — єдиний майстер Північного Відродження, якого можна прирівняти до великих майстрів Італії. Час розквіту Німецького мистецтва доби Відродження часто називають «епохою Дюрера».

Нідерландське Відродження в живописі починається з "Гентського олтаря" братів Губерта (помер в 1426 р.) та Яна (1390-1441) ван Ейків. Гентський олтар (Гент, церква св. Бавона) — це двох’ярусний складень, на 12 дошках якого (у розкритому вигляді) представлено 10 сцен. Нагорі зображений Христос на троні з Марією та Іоанном, янголами та Адамом і Євою; внизу на п’яти дошках — сцена "Поклоніння агнцю".

У передачі перспективи, в малюнку, в знанні анатомії ванейківський живопис, звичайно, поступається італійському сучаснику Мазаччо. Однак у ньому є особливі для мистецтва риси: нідерландські майстри зображують світ з надзвичайною ретельністю; кожна травинка важлива для них. Ван Ейки удосконалили олійну техніку: олія давала можливість більш глибоко передати блиск, багатство предметного світу, його барвисту звучність.

Помітною є також творчість Лукаса Кранаха Старшого (Німеччина). Його мадонни та інші біблійні героїні – це звичайні городянки та сучасниці художника. Однією з кращих його робіт є новаторське „Розп’яття”. Різко асиметрична композиція, незвичайні ракурси традиційних фігур, насиченість колориту справляють враження сумного передчуття суспільних потрясінь. Матіс Нітхард, відомий також за ім’ям Грюневальд (1470-75 – 1528), вражає багатством та яскравістю релігійних фантазій, екстатичністю. Головна робота Грюневальда – «Ізенгеймський олтар».

Зображення Марії з немовлям вписано в багатофігурну святкову композицію з ангелами, що грають на музичних інструментах. За контрастом з цією світлою сценою написано «Розп’яття»,похмуре та натуралістичне. Образ Христа-простолюдина, виснаженого, близького до агонії, що асоціюється з учасниками християнської війни.

Одним з кращих портретистів цього періоду вважається швейцарець Ганс Гольбейн Молодший (1497-1543). Його пензлю належать портрети Еразма Роттердамського та астронома Ніколаса Кратцера, Томаса Мора и Джейн Сеймур. Їх образи сповнені достоїнства, мудрості, стриманої духовної сили. Гаїсом також створені чудові ілюстрації до Біблії та «Похвали глупоті», цикл гравюр «Танці смерті».

Своєрідною індивідуальністю відмічена творчість голови дунайської школи живопису Альбрехта Альтдорфера (1480-1538). Він має безперечний пріоритет у формуванні жанру пейзажу. Проте найцікавішою його картиною лишається «Битва Олександра з Дарієм» (1529). Батальній сцені на Земле відповідають суперники Сонце, Місяць та хмари. Картина сповнена розмаїття декоративних деталей, колоритна. До того ж це одна з перших батальних сцен, виконана олією.

Північне Відродження було нетривалим. Однак в історії воно лишилося як цілісна епоха, як клуб геніїв, майстрів слова та живопису, які спілкуються між собою, беруть участь у загальній боротьбі, подорожують, пишуть вражаючі портрети один одного. Залучення народів північних країн у загальноєвропейський культурний процес почалося в епоху Північного Відродження.

Доба Ренесансу Італії, що тривала 3 століття (XIV-XVI), — це численні яскраві вражаючі монументальні художні шедеври, це когорта талановитих майстрів, геніїв-титанів, що на всі віки збагатили світове мистецтво та науку своїми роботами. Це стрімкий розвиток живопису (лінійна та повітряна перспективи), архітектури, скульптури, науки, який досяг свого апогею у період чінквеченто. Це час панування гуманістичних ідеалів — піднесення духовної і фізичної сили людини. Італія — колиска Ренесансу.

Саме у цій волелюбній країні і зародилася епоха. На території Апеннін найбільше було пам’яток античності та Древнього Риму — джерел натхнення для нових майстрів. Настільки сильним та величним виявилося мистецтво Італійського Відродження, що воно справило враження на культуру інших країн, „заразило” всіх майстрів того часу своїми новаторськими підходами, ідеями. Головною причиною поширення Ренесансних настроїв на Європу був також повсюдний ріст та становлення буржуазного гуманізму, занепад феодального суспільства.

Сплав італійських настроїв із самобутніми готичними традиціями складає своєрідність стилю Північного Відродження, яке тривало одне століття. Відтак у мистецтві Німеччини, Франції, Нідерландів більше внутрішніх протиріч, скутості, напруженості; види мистецтва розвивалися неодночасно; проте дуже рано почалися реалістичні пошуки (хоча і не систематизовані, як в Італії), інтерес до індивідуальності людини, її оточення, інтер’єру, натюрморту, пейзажу. Тут ренесанс почався пізніше і переплівся з Реформацією, що суттєво відрізнило мистецтва двох регіонів. Філософською основою Північного Відродження був пантеїзм, який розчиняв образ Бога у природі. Пантеїсти вважали, що кожний шматочок природи гідний змалювання, бо в ньому міститься частка Бога.

Це і призвело до появи пейзажу, як самостійного жанру. Якщо в італійському Відродженні на перший план вийшла естетична краса (насамперед краса оголеного чоловічого і жіночого тіла), то у північному — етична. Художники Північних країн вважали, що духовна краса важливіша, ніж тілесна. Отож мистецтво цього регіону було пов’язане з благочестям та громадською доброчинністю. Воно прагнуло до наукового дослідження Біблії, було менш блискучим та вражаючим, але більш ґрунтовним, ніж італійське. Вплив античності на культуру Північного Відродження незначний. У більшості представників тут легше виявити сліди готики, ніж античні мотиви.

Не можна вважати погляди митців Північного Відродження „рожевими”, фанатичними, зацикленими на могутності та величі Людини. Все ж їх гуманістичний світогляд значно реалістичніший (потім він втілився у рух Реформації). І коли вони також стикнулися з маньєризмом і кризою гуманізму, то не сприйняли це як трагічне гостре розчарування. Відтак більш „тверезе” мистецтво Франції, Німеччини, Нідерландів поступається пишноті яскравого, величного титанічного мистецтва Італії. І нехай в італійців віра у велич людини була дещо наївною.

Сьогодні Італійський живопис, архітектура, скульптура — це найвизначніші, найяскравіші та вишукані витвори світового мистецтва. І дехто з історичних дослідників, культурологів та мистецтвознавців Відродженням сьогодні називають тільки культуру Італії.

1. Загальна характеристика живопису Північного Відродження

З XIV століття на цих територіях відбувалися зміни культурно-соціологічного характеру: на зміну церкви як головного замовника творів мистецтва прийшли світські меценати. Нідерланди як центр мистецтва стали відтісняти мистецтво пізньої готики при французькому дворі.

У XV столітті при дворах герцогів бургундських у Діжоні, Брюгге і Турне з'явилася власна художня школа, поєднувала готику і Ренесанс. Деякіісторики мистецтва бачать її коріння у французько-фламандської книжковій мініатюрі, наприклад, у творчості Жана Пюселя чи братів Лімбург.

Ці твори живопису різко відрізняються від своїх готичних попередників майже фотографічним реалізмом. Імпульс, отриманий від раннього і зрілого італійського Відродження, в поєднанні з місцевими традиціями привів до формування самостійного, абсолютно нової художньої мови.Нідерландське увагу до природи призвело до пейзажного живопису. Спочатку золотий фон середньовічних картин змінили реалістичніландшафти, а потім пейзаж став самостійним жанром в мистецтві.

Точність у спостереженні явищ природи поширилася і на зображення людського тіла. Зображення оголених Адама і Єви на Гентським вівтарі Яна ван Ейка ​​відрізняє природність, небачена з античних часів. На відміну від італійських художників, які захоплювалися в своїх зображеннях оголеної натури анатомічними деталями, Ян ван Ейк вивчав поверхню і рух людського тіла і відбивав до найдрібніших подробиць у своїх роботах.

Новизна ранньої нідерландської живопису полягала, з одного боку, у деталізованому описі поверхонь предметів, а з іншого боку, в пластичності, що досягається за рахунок точно помічених і вдало застосовуються світлових ефектів. В основу нового стилю лягла нова живописна техніка - олія.

До ван Ейків і Робера Кампена нідерландська і фламандський живопис орієнтувалися на інтернаціональну готику, яку частіше називають «прекрасним» або «м'яким стилем». Навіть найбільші майстер ще довгий час не могли повністю звільнитися від цього впливу, витягнуті фігури і багаті складками одіяння явно свідчать про більш давніх живописних традиціях. Загалом ранньої нідерландської живопису до XV століття в даний час дістається мало уваги. Картини вважаються провінційними і другорядними, у багатьох публікаціях з історії мистецтва раннянідерландська живопис розглядається тільки починаючи з Флемальского майстра.

Біля витоків ранньої нідерландської живопису, що розуміється у вузькому сенсі, варто Ян ван Ейк, який в 1432 році закінчив роботу над своїм головним шедевром - Гентським вівтарем. Ще сучасники вважали роботи Яна ван Ейка ​​і інших фламандських художників «новим мистецтвом», чимось абсолютно новим. Хронологічно старонидерландской живопис розвивалася приблизно в один час з італійським Ренесансом.

З появою портрета світська, індивідуалізована тема стала вперше головним мотивом живопису. Жанрові картини та натюрморти здійснили свій прорив в мистецтві лише в період нідерландського бароко XVII століття. Буржуазний характер ранньої нідерландської живопису говорить про настання Нового часу. Все частіше замовниками крім дворянства і кліру виступала багата знати і купецтво. Людина на картинах більше не ідеалізувався. Перед глядачем постають справжні люди з усіма своїми людськими недоліками. Зморшки, мішки під очима, - все без прикрас натурально зображувалося на картині. Святі більше не мешкали виключно в храмах, вони входили й у будинки городян.

Одним з найперших представників нових художніх поглядів поряд з Яном ван Ейка ​​вважається Флемальскій майстер, якого в даний час ідентифікують як Робера Кампена. Його головна робота - триптих Мероде (близько 1425), що зберігається в Музеї Метрополітен в Нью-Йорку.

Вже довгий час піддається сумніву сам факт існування у Яна ван Ейка ​​брата Хуберта. Новітні дослідження показали, що згадуваний лише в кількох джерелах Хуберт ван Ейк був усього лише посереднім художником Гентське школи, який не мав ні родинного, ні будь-якого іншого ставлення до Яна ван Ейку.

Учнем Кампена вважається Рогир ван дер Вейден, який, ймовірно, брав участь у роботі над триптихом Мероде. У свою чергу він вплинув на Дірка Боутс і Ганса Мемлінга. Сучасником Мемлінга був Хуго ван дер Гус, який уперше згадується в 1465 році.

З цього ряду виділяється найзагадковіший художник цього часу Ієронім Босх, чия творчість до цих пір не отримало однозначного тлумачення.

Поряд з цими великими майстрами заслуговують згадки такі ранні нідерландські художники, як Петрус Крістус, Колін де Котеров, Альберт Боутс, Госвін ван дер Вейден і Квентін Массейса.

До наших днів збереглася лише мала дещиця робіт ранніх нідерландських художників. Незліченні кількість картин і малюнків стали жертвою іконоборства в часи реформації і воєн. Крім того багато робіт отримали серйозні пошкодження і потребують дорогої реставрації. Деякі твори збереглися лише в копіях, більшість же втрачено назавжди.

Творчість ранніх нідерландців і фламандців представлено у найбільших художніх музеях світу. Але деякі вівтарі і картини, як і раніше знаходяться на своїх старих місцях - у церквах, соборах і замках, як, наприклад, Гентський вівтар у соборі Святого Бавона в Генті. Проте подивитися на нього тепер можна тільки через товсте броньоване скло.

2 Періодизація та основні течії в живопису Поверніть відродження

Вивчення питання живопису "Північного Відродження" передбачає знайомство з художньою культурою Нідерландів, Франції та Німеччини XV - XVI століть. Для цих країн, в мистецтві яких вже починаючи з першої третини 15 століття, проявляються ренессанской тенденції, названий період став епохою найвищого культурного розквіту. Він ознаменував творчістю таких великих художників як Ян ван Ейк, Гуго ван дер Гус, Жан Фуке, Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн мл., Пітер Брейгель і ін

При наявності в кожному з названих країн, яскраво вираженої національної специфіки, художній розвиток Нідерландів, Німеччини і Франції в момент переходу від середньовіччя до Нового часу має риси спільності, особливо чітко виступаючими при зіставленні їх з Італією. Середньовічнаготична традиція була тут стійкіше; її вплив помітно позначалося аж до першої третини 16 століття, а в деяких сферах творчості (архітектура,скульптура) залишалося навіть переважаючим. Самі процеси оновлення культури в країнах, розташованих на північ від Альп відрізнялися тієїпослідовності, яку можна спостерігати в Італії, вони протікали нерівномірно - швидше в живопису, повільніше в інших видах мистецтва - і, як правило, на супроводжувалися синхронним теоретичним осмисленням. Вивчення лінійної перспективи, анатомії, пошук ідеальних пропорцій людського тіла йшли в північноєвропейських країнах, головним чином, по лінії накопичення емпіричних спостережень, не стаючи предметом систематичного наукового вивчення. Контакт з мистецтвом класичної давнини також не був тут настільки прямим і безпосереднім як в Італії. Настільки характерна для Італії орієнтація на античні зразки в образотворчому мистецтві і архітектурі Північної Європи дає про себе знати не раніше 16 століття і часто виступає в химерних "готізірованних" формах.

Названі відмінності від класичної італійської моделі Відродження мають у своїй основі причини глибинного світоглядного порядку. Ренесансний "гуманізм" - раціоналістична антропоцентрическая філософія, апелюють до прикладом древніх - порівняно пізно, лише в 16 столітті, знайшов прихильників в північноєвропейських країнах. Справжнім духовним стрижнем змін відбувалися в культурі цих земель, осередком інтелектуального життя, головним пунктом суперечок і полеміки були ідеї релігійного оновлення. Процеси становлення нової етики, нової системи поглядів на роль у суспільстві, нових уявлень про свободу і відповідальність людини були пов'язані з боротьбою за реформу церкви і чинили вирішальний вплив на художній розвиток. Поза контекстом глибоких духовних змін привнесених в європейську культуру реформацієюне може бути правильно зрозуміла суть мистецтва Північного Відродження.

МИСТЕЦТВО НІДЕРЛАНДІВ XV ст.

Проблема вивчення нідерландської живопису. Основне джерело її вивчення - "Книга про художників" (1604 р.) Карела ван Мандер.

Творчість братів Губерта і Яна ван Ейків. Зв'язок з традицією фламандської і бургундської мініатюри. "Гентський вівтар" (бл. 1432г.) Його місце в історії нідерландської школи. Інші живописні роботи Яна ван Ейка.

Робер Кампен ("Флемальскій майстер") як один з основоположників нідерландської школи.

Нідерландська живопис після Яна ван Ейка. Рогир ван дер Вейден - найбільший нідерландський художник середини 15 століття. Його зв'язок з готичною традицією; вплив на подальший розвиток нідерландського мистецтва. Інші майстри середини століття - Петрус Крістус, Дірк Баутс.

Творчість Гуго ван дер Гуса. Експресивний і драматичний характер його мистецтва. "Вівтар Портінарі" - шедевр художника; вплив цього пам'ятника на сучасне йому нідерландське і італійське мистецтво.

різні течії та місцеві школи в нідерландській живопису кінця 15 століття. "Школа Брюгге"; Ханс Мемлинг і Герард Давид як найважливіші представники. Розвиток живопису в Північних Нідерландах; Гертген той Сінт Янс і його роль в історії пейзажного живопису.

Творчість Ієроніма Босха. Переплетення в його мистецтві елементів середньовічної фантастики і натурального спостереження.

МИСТЕЦТВО НІДЕРЛАНДІВ XVI ст.

Різні напрямки в нідерландській живопису першої половини 16 століття. Позднеготический стиль "антіверпенскіх маньеристов". Квентін Массейса і Трансформація традиції 15 століття в його творчості. Зародження пейзажного жанру в творчості Йоахіма патинують. Поширення "романтизму" - напрямку, пов'язаного з використанням досвіду італійських художників Високого Відродження.

"Романісти" першого покоління. Творчість Яна Госсарта і Барента ван Орлея. Італьянізуючим течія в мистецтві Північних Нідерландів - Ян Скореля і Мартін ван Хемскерк.

Лукас ван Лейден - найбільший нідерландський живописець і гравер першої третини 16 століття. Його ставлення до "романізм", контакти з Альбрехтом Дюрером, вплив на подальший розвиток національної школи.

"Романізми" в Південних Нідерландах у середині 16 століття: творчість Пітера Кука ван Альста, Ламберта Ломбарда, Франса Флориса.

Розвиток портретного жанру. Антоніс Мор і його вплив на подальший розвиток європейського парадного портрета. Додавання жанру групового портрета. Побутовий жанр і натюрморт: Пітер Артсен, Йоахім Бейкелар.

Пітер Брейгель ст. - Найбільший нідерландський художник 16 століття. Еволюція його творчості. Основні живописні твори. Створення зразків для гравюр. Новизна філософської та соціальної тематики його мистецтва. Вплив Брейгеля на развітіек нідерландського мистецтва другої половини 16 століття.

Основні тенденції в мистецтві Нідерландів під кінець 16 століття. Внесок митців у розвиток "національного маньєризму": творчість Бартоломеус Спрангера, Фредеріка Сустрис. Пейзажний жанр в нідерландській живопису і графіки: Рулант Саверей, Гілліс ван Коннікслоо.

Зародження національної голландської школи живопису. Художники "харлемской академії"; поєднання в їхній творчості рис маньєризму з кассіцізірующімі тенденціями. Хендрік Гольціус - найбільший європейський гравер і малювальник другої половини 16 століття.

МИСТЕЦТВО НІМЕЧЧИНИ

Німеччина в XV ст. Стійкість системи, роздробленість країни і пов'язане з цим розвиток відокремлених місцевих шкіл у мистецтві. Живучість готики в мистецтві Німеччини.

Живопис північної німецької міст на початку 15 століття, зв'язок з традиціями позднеготічеськой мініатюри. Майстер Франке (працював у першій третині XV ст.). "Поклоніння немовляті" з вівтаря Фоми Беккета (1424, Гамбург, Кунстхалле).

Південноамериканська живопис початку 15 ст. Картина невідомого майстра Верхньорейнської школи "Райський сад" (ок.1410, Франкфурт-на-Майні, Штеделевскій інститут).

Мистецтво Німеччини в 30-40 роках XV ст. Провідна роль південнонімецьких областей. Швабія. Нове осмислення релігійної теми. Нові прийоми зображення.

Лукая Мозер (перша чверть XV ст). Вівтар Магдалини з Тіфенбронна 1431г.

Кондрад Віц (ок.1400-1446). Його вівтарі. Включення жанрових мотивів в релігійні композиції.

Ганс Мульчер (ок.1400-1467). Вівтар з зображенням "пристрастей Христа". (1437, Берлін-Далем, Картинна галерея Державного музею). Посилення драматичного початку.

Стефан Лохнер (ок.1410-1451) - великий художник Північній Німеччині. Поєднання в його мистецтві елементів південнонімецьке живопису зі старою традицією кельнської школи. Триптих "Поклоніння волхвів" (1440, Кельн, собор) та ін

Майстер життя Марії (згадується в Кельні в 1465-1490 роках) та вплив на нього нідерландського живопису.

МИСТЕЦТВО НІМЕЧЧИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV ст.

Посилення готичних традицій у живопису. Початок книгодрукування і розвитку графіки в Німеччині, поширення гравюри як самостійного виду мистецтва.

Мартін Шонгауером (бл. 1435-1491) - найбільший художник Німеччини XV ст. Його живописні роботи ("Мадонна в альтанці з троянд", 1473, Кольмар, Музей Унтер-Лінден), гравюри на міді.

Творчість Міхаеля Пахер (бл. 1435-1498) і його зв'язок з мистецтвом північній Італії. Мальовничі скульптурні роботи Пахер. Вівтар св. Вольфгана (1471-1481, вівтар у паломницької церкви в містечку Санкт-Вольфганг поблизу Зальцбурга) і ін

НІМЕЦЬКЕ МИСТЕЦТВО XVI ст.

Німеччина в XVI ст., Її культура і мистецтво. Реформація; вплив ідей релігійного оновлення на німецьку культуру першої чверті 16 століття. Німецький гуманізм. Перетворення в образотворчому мистецтві. Зближення з італійською традицією при яскраво вираженому своєрідності. Переважання експресії над гармонією, конкретних індивідуальних рис над піднесеними і ідеальними.

Образотворче мистецтво:

Провідні види мистецтва Німеччини - живопис і гравюра. Альбрехт Дюрер - найбільший художник Німецького Відродження. Ранні живописні твори Дюрера, графічні сери "Апокаліпсис", "Великі пристрасті". Поїздка до Італії, інтерес до перспективи і пропорцій людського тіла.Живописні та графічні твори Дюрера його зрілого періоду, під час і після другої поїздки в Італію. Пізні роботи, подорож до Нідерландів. Дюрер як теоретик мистецтва. Вплив Дюрера на сучасне йому мистецтво. Творчість Ганса Бальдунга Гріна і Ганса Бургмайера.

Інші напрямки в німецькому мистецтві XVI ст. Творчість Маттіаса Грюневальда; експресія і трагізм його образів. "Изенгеймский вівтар" - центральний твір художника. Лукас Кранх старший, характер і еволюція його творчості.

"Дунайська школа" і розвиток пейзажу в німецькому мистецтві. Живопис і графіка Альбрехта Альтдорфера.

Ганс Гольбейн молодший - найбільший німецький художник наступного за Дюрером покоління. Його портретна живопис і графіка, релігійні композиції. Перебування Гольбейна в Англії та його вплив на німецьке та англійське мистецтво.

Скульптура Німеччини другої половини XV - першої третини XVI століття. Стійкість готичної традиції у сфері скульптури. Творчість Петера Фішера, Фейта Штосс. Тільман Ріменшнайдер - найбільший скульптор свого часу.

МИСТЕЦТВО ФРАНЦІЇ XV-XVI ст.

Живопис і скульптура Франції XVI століття:

Тісна художня зв'язок з Нідерландами і поступове, починаючи з середини століття, проникнення італійських впливів. Традиція книжкової мініатюри та її вплив на станковий живопис. Місцеві школи; значення школи Провансу; Ангерран Шаротон і його твори. Турська школа; творчість Жана Фуке, його знайомство з сучасним йому нідерландським та італійським мистецтвом. Основні твори Фуке - портрети, вівтарні картини, мініатюри.

Живопис кінця XV століття, переміщення її центру в Париж. Майстер з Мулен і "Муленскій триптих".

Розвиток скульптури. Бургундська надгробна пластика половини 15 століття.

Живопис Франції XVI ст.

Розквіт портрета у французькій жівіпісі і малюнку. Творчість Жана і Франсуа Клуе, Корнеля де Ліона, Етьєна і П'єра Дюмустье.

Посилення впливу італійського мистецтва, приїзд до Франції майстрів, запрошених Франциском I з Ітаоіі: Леонардо да Вінчі, Андреа дель Сарто, Бенвенуто Челліні. Запрошення для роботи в королівському замку Фонтебло видатних представників флорентійського маньєризму Россо, Пріматіччо і Нікколо дель абата. Формування "школи Фонтебло" та її значення для розвитку національної французької школи живопису.

Висновок

Північне Відродження - термін, що використовується для опису епохи Відродження в Північній Європі, або більш узагальнююче - у всій Європі за межами Італії, на північ від Альп. Як таке, Північне Відродження не було монотонним. Тобто, в кожній країні воно мало певні специфічні риси. Так, культурологія поділяє Німецьке, Нідерландське, Французьке, Іспанське, Англійське Відродження та ін В основі Відродження лежать ідеї гуманізму. Північне Відродження тісно пов'язане з італійським Відродженням, але є ряд характерних відмінностей.

Італійський Ренесанс практично не мав впливу на інші країни до 1450 р. Після 1500 р. стиль поширився по континенту, але багато позднеготічеськие впливу зберігалися навіть до настання епохи бароко.

Основні відмінності: більший вплив готичного мистецтва, меншу увагу до вивчення анатомії та античної спадщини, ретельна і деталірованная техніка письма. Крім того, важливою ідеологічною складовою стала Реформація.

Витоки: у числі інших придворне мистецтво Бургундії.

Найбільш видатні зразки мистецтва Північного Відродження - нідерландська живопис (брати ван Ейк, Р. Кампен, Г. ван дер Гус, Р. ван дер Вейден, Х. Мемлинг, інш.). Зразки більш пізнього періоду - творчість Босха і Брейгеля.

У Німеччині - Альбрехт Дюрер, М. Грюневальд, Лукас Кранах Ст, А. Альтдорфер, Гольбейн, і т. д. (Див. також Дунайська школа живопису)

У Франції - Ж. Фуке, обидва Клуе, Ж. Гужон.

Культурні процеси XV – XVI ст. у країнах на північ від Італії отримали назву Північного Відродження. Окрім "хронологічного запізнення" воно мало ряд специфічних ознак. Ренесансні тенденції у культурі цього регіону не призвели до радикального переосмислення картини світу та образу людини порівняно з середньовіччям, а склали ситуацію поступового переходу до антропоцентричного світобачення з урахуванням вже створеного італійськими гуманістами духовного досвіду і збереженням значущості ідей попередньої доби. Орієнтація на домінування світського начала в Італії поступилася тут місцем  новому осягненню релігійного світогляду, наближенню релігії до людини, відмові від протиставлення світу сакрального та світського.

Утвердження ідей Відродження у країнах Європи відбувалося в атмосфері гострих соціальних конфліктів: першої в Європі буржуазної революції                 1566 – 1609 рр. у Нідерландах, Великої селянської війни та Реформації у Німеччині. Однак попри історичні "розбіжності", духовне життя європейських держав поєднував потяг до усвідомлення національного начала, осягнення духу людини та нації. У ситуації формування національних художніх шкіл (та дивовижно інтенсивного їх обміну досвідом) центром творчих пошуків стає духовний образ, духовна краса реальної людини, тонкий психологізм образів (на відміну від гармонійності та поетизації людини  в італійському мистецтві).

Новації мистецтва Німеччини були органічно підготовлені розвитком гуманістичної думки у працях М. Кузанського, Р. Агріколи, К. Цельтіса, гуманістичною еволюцією університетської освіти. Визрівання гуманістичних та антропоцентричних ідей, велике значення середнього стану (бюргерства) обумовили й складання нового ідеалу людини на основі єднання ерудиції та високої моральності. Однак безумовною ланкою зв'язку з Італійським Відродженням у духовній культурі Німеччини стало розуміння шляхетності як атрибута особистості, а не станового походження, потяг до особистісного самоусвідомлення, осягнення надважливої ролі розуму.

Література Німеччини повною мірою відбила ці особливості нового світогляду. Її розвиток був започаткований перекладом Біблії М. Лютером і прискорений реформаційними процесами.

Різко критичній оцінці місця та ролі церкви у суспільстві відповідала сатира. Особливої популярності цей жанр набув у творчості Е. Роттердамського ("Похвала глупоті"), Т. Мургера ("Цех крутіїв", "Закляття дурнів"), Г. Бебеля ("Книга фацетій"), С. Бранта (Корабель дурнів").

Викривальний пафос поєднувався у німецьких літераторів із оспівуванням особистісного духовного життя, ліричних почуттів. У творчості К. Цельтіса, одного з найвидатніших поетів доби, змалювання індивідуальних переживань злилося із багатогранною символікою та тонкими пейзажними мотивами.

Великою популярністю користувалися шванки – короткі цікаві історії-наставляння. Особливу сферу літератури складали й так звані народні книги. Їх опора на лицарські сюжети, дива, легенди специфічно відтворила стійкій зв'язок духовної та художньої культури доби із середньовіччям. У зв'язку із розвитком освіти поширеним стає жанр шкільної латинської драми з досить специфічними функціями – вдосконаленням знання латини та морального виховання учнів.

На межі XV – XVI ст. блискучий розвиток переживає образотворче мистецтво Німеччини, у якому збереження готичних традицій сполучено із концептуальними, жанровими, виражальними новаціями. Провідна роль у цьому оновленні належить А. Дюреру – живописцю, графіку, теоретику мистецтва, науковцю. Досліджуючи проблеми лінійної перспективи та пропорційності тіла, усвідомлюючи досвід італійського живопису, він фактично заснував у німецькому малярстві жанр портрету та автопортрету, став фундатором графіки, поява якої була обумовлена друкуванням. Творчість Дюрера позбавлена гармонійності та оптимізму, притаманних Ранньому та почасти Високому Відродженню. Реалії сучасного напруженого духовного життя країни відбилися у серії його гравюр на дереві, на міді ("Апокаліпсіс", "Великі пристрасті", "Малі пристрасті") тощо.

У доробку Лукаса Кранаха Старшого домінуючого значення (у відповідності до антропоцентричних ідей доби) мав портретний жанр та антична міфологічна тематика.

Розвиток скульптури у Німеччині в той час також закарбовує щільний зв'язок з готичними традиціями. Наочним доказом цього є творчість Ф. Штоса, А. Крафта, Т. Ріменшнейдера, П. Фішера Старшого.

Ренесансні традиції в німецькій архітектурі виявляються дещо пізніше.            У середині XVI ст. у зв'язку із реформаційними процесами завмирає сакральне будівництво, поступаючись місцем світському зведенню палаців князів, ратуш, будинків заможних бюргерів. Характерною їх ознакою стає сполучення готичних традицій у конструкціях із ренесансним декором.

Основні напрямки розвитку німецької музики були обумовлені як секулярними, так і реформаційними тенденціями. Виразником перших стало мистецтво мейстерзінгерів – поетів та композиторів, які зберігали середньовічну ремісничо-цехову організацію. У своїй творчості вони спиралися, однак, окрім особистісної, і на релігійну тематику. Протестантський хорал (жанр хорового багатоголосного співу народною мовою) та органна музика втілювали другу тенденцію.

Особливості еволюції ренесансних тенденцій у Нідерландах були обумовлені нерівномірністю їх виявлення у різних регіонах та опосередкованістю впливу досягнень італійського Відродження. При безумовній значущості готичного надбання, мистецтво Нідерландів зазнало новацій переважно у сфері живопису. Початок його оновлення був покладений діяльністю Яна та Губерта ван Ейків. Створений ними Гентський алтар закарбував жанрову й тематичну різноманітність живопису Нідерландів: портретний жанр, релігійна сюжетика, тонкий психологізм, натуралістичні побутові сцени, символічність зображень. Нове осягнення земної людини Ян ван Ейк відтворив у "Портреті родини Арнольфіні", який єднає тонку одухотвореність, символізм та реалізм. Новаційні пошуки були продовжені творчістю Р. ван дер Вейдена, Г. ван дер Гуса,  Г. Мемлінга, які синтезували досвід італійського та вітчизняного живопису й надали релігійним образам експресії та драматизму.

Інше бачення світу створив у своїх картинах І. Босх (ван Акен). На основі традицій середньовічної сміхової культури він відтворив фантастичну, песимістичну картину світу та гротесковий образ "малої" людини, утверджуючи функцію наставляння, повчання як одну із сутнісних для мистецтва Північного Відродження.

Певний трагізм, драматичність та песимізм знайшли відображення у творах     П. Брейгеля Старшого “Мужицького”. У контексті прийдешньої кризи  гуманістичних ідеалів митець у картинах "Притча про сліпих", "Тріумф смерті" остаточно ствердив осягнення образу людини Північним Відродженням, яка, на відміну від італійського, не є центром Всесвіту та світобачення, опоетизованим ідеалом краси та гармонії. Людина у мистецтві Нідерландів постає як сповнена напруженого духовного життя складова світу природи.

Література Нідерландів, як і в інших країнах, у цю добу здобуває розвитку у латинському та народному мовних напрямках. Прагнення національної самобутності і політичної свободи вилилося в активне формування літературної нідерландської мови. Цьому процесу сприяла діяльність рідерейкерів (членів добровільних об'єднань любителів театру та літератури), які організовували поетичні змагання та диспути, здійснювали постановки філософсько-повчальних "дійств". Найкращі зразки поезії та драматургії рідерейкерів були створені             К. ван Рейсселем, А. Бейнс, М. Кастелейном.

Провідне місце у музиці Північного Відродження займала нідерландська поліфонічна школа (Г. Дюфаї, Ж. Депре, О. Лассо).

Специфічний характер французького Відродження полягав у його придворно-дворянській сутності, синтезуванні італійського та французького надбання. Сприяння королівського двора розвитку архітектури зумовило виникнення багатьох зразків палаців (наприклад, у Фонтенбло), сформувало її елітарний характер.

Формування національної літератури у Франції у цей час відбувалося в особливо складній мовній ситуації – у вжитку була латина, діалекти французької, французька літературна, італійська. Поворотною віхою стала діяльність поетів творчого об'єднання "Плеяда" (Д. Белле, П. Ронсара), яке максимально сприяло розвитку та ствердженню саме французької мови.

Інший "вимір" світобачення демонструє творчість Ф. Рабле. Його центральний твір "Гаргантюа та Пантагрюель" довів плідність синтезу ідеалів Відродження з їх оптимізмом, реалістичністю, домінуванням світського начала, із традиціями сміхової культури середньовіччя.

Фундатором нового жанру есе був М. Монтень. У своїх "Досвідах" він уперше протиставив мораль незалежної особистості та мораль соціуму, уперше проголосив – те, що є корисним для індивіда, є корисним для соціуму в цілому.

Справжнім реформатором образотворчого мистецтва Франції був Ж. Фуке. Він ствердив у французькому живопису жанр портрету. Його традиції були розвинуті у подальшому Жаном та Франсуа Клуе.

Ренесансні процеси в Англії були підготовлені активізацією зв'язків країни з Італією та розвитком освіти в спиранні на античне надбання. Центром розповсюдження ідей Відродження на початку XVI в. був Оксфордський університет, з яким були тісно пов'язані гуманісти Європи, зокрема Еразм Роттердамський. У становленні та розвитку гуманізму велику роль відігравали      Т. Лінекр, У. Гросін, Дж. Колет, Дж. Лонгленд. Особливу значущість соціально-політична проблематика набула у творчості Т. Мора, який у романі "Утопія" пропагував розумний індивідуалізм та намагався створити образ майбутнього суспільства.

Найвищого розквіту англійське Відродження досягає за часів Єлизавети І Тюдор. Пишність єлизаветинського двору, високі вимоги до освіченості та особливе, шанобливе ставлення до вишуканої мови стали фундаментом бурхливої еволюції поезії та драми. Провідною поетичною формою часу став сонет, найкращі зразки якого створені Е. Спенсером, М. Дрейтоном, В. Шекспіром, Б. Джонсоном. Втіленням національної самобутності та творчого осягнення античного досвіду  у мистецтві доби стає театр. Безумовною вершиною англійського Відродження є творчість В. Шекспіра. Його комедії та трагедії ("Гамлет", "Отелло", "Ромео і Джульєтта", "Сон у літню ніч" та ін.) закарбували глибокий психологізм, реалістичність, велич образів та неоднозначну сутність доби.

Мистецтво Відродження культивувалося в Іспанії при дворі Филипа II.            У творчості видатного художника Іспанії Доменіко Теотокопулі  на прізвисько Ель Греко релігійно-містичні переживання відбилися в емоційно-напружених образах. У створених ним портретах виявляються передумови психологічного реалізму, характерного для мистецтва наступних епох.

Епоха Відродження в Іспанії відзначена творчістю великого іспанського письменника М. Сервантеса, творця роману "Дон Кихот", глибоко гуманістичного, народного, який викриває мракобісся церкви, безправний стан народу, усяке зло і насильство. Створений Сервантесом "лицар сумного образу" уособлює собою кризу епохи Відродження.

Північне Відродження

Паростки нового мистецтва в Нідерландах спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, здавалося б, найбільше зв'язана із середньовічними традиціями.

У живопису воно починається з братів Яна та Губерта ван Ейків, які створили Гентський вівтар (собор св. Бавона в Генті). Він становить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкритому вигляді) подано десять сцен. Вгорі зображений Христос на троні, попереду стоять Марія та Іоанн, музичать Адам і Єва; внизу на п'яти дошках сцена "Поклоніння агнцю". Особливість цього живопису (який ще не знав анатомії і перспективи) — надзвичайна старанність і детальність у передачі навколишнього світу: кожна травинка, кожний шматок тканини є для художників високим предметом мистецтва (як і для дослідників природи — предметом, гідним дослідження). Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв.

Так само старанно малював численних мадонн, візерунок їхнього вбрання, складний рисунок підлоги та вітражів Ян ван Ейк. Художник багато часу приділяв портрету, достовірно передавав індивідуальність, не забуваючи при цьому про характеристику людини як частини всесвіту ("Людина з гвоздикою", "Людина в тюрбані"). Його герої принципово споглядальні, а не діяльні, бо ван Ейк вважав споглядальність якістю, що допомагає людині осягнути красу нескінченної багатоманітності світу і знайти своє місце у ньому.

Предметний світ він передав із захватом, обов'язково вводячи в портрети реальні деталі оточення: дзеркало у дерев'яній рамі, бронзову люстру, бахмату шерсть песика, одяг.

Мистецтво братів ван Ейків мало величезний вплив на розвиток нідерландського Відродження. Їх пантеїстична багатобарвність, щоправда, поступово зникла, зате людська душа розкривалася все глибше у всіх її таємницях. Останнє властиве також Рогіру ван дер Вейдену (Рож'є де ла Патюр, близько 1400—1464 pp.). Його мистецтво високо оцінив Микола Кузанський, коли ван дер Вейден відвідав Рим, а також Дюрер. Типовий його твір — "Зняття з хреста" (на ньому — відбиток аналітичного спостереження, майже безжальної констатації, часом гротескової загостреності).

На кінець XV ст. припадає творчість надзвичайно обдарованого художника Гюго ван дер Гуса (близько 1435—1440—1482 pp.). Він уже вмів передавати (у грандіозному за розмірами, монументальному за образами вівтарі Портінарі) душевне потрясіння пастухів та ангелів (у сцені поклоніння Немовляті), обличчя яких промовляють: вони знають наперед істинний зміст події, її незвичайність. Пізні роботи художника позначені рисами дисгармонії, роз'єднаності зі світом.

Творцем похмурих містичних видінь став Ієронім Босх (Хієронімус ван Акен, близько 1450—1460—1516 pp.). В них є й елементи середньовічного алегоризму, і жива дійсність. Демонологія межує у Босха зі здоровим гумором, почуття природи — з аналітичним поглядом на людину і гротесковістю в зображенні її ("Корабель дурнів"). У вівтарному образі він примудрився дати тлумачення фламандському прислів'ю, де світ порівнюється з копицею сіна, з якої кожний вириває стільки, скільки може вхопити. У "Саді втіх", одній з найвидатніших картин, Босх змалював образ гріховного життя людей. Світ Босха фантастичний (він створював істот з поєднання тваринних форм і предметів неорганічного світу) — і при цьому реальний, хоч і пройнятий передчуттям якихось всесвітніх катастроф.

Творчістю Босха завершується перший етап великого мистецтва Нідерландів — XV ст., "пора шукань, прозрінь, розчарувань і блискучих знахідок".

Вершиною нідерландського Ренесансу була творчість Пітера Брейгеля Старшого, прозваного Мужицьким (близько 1525—1530— 1569 pp.). У ранніх творах він перебував під впливом Босха ("Бенкет худих", "Бенкет тонких" — зла іронія, недвозначний присуд). Але подальший його шлях — від пейзажу-панорами, який фіксує деталі і намагається показати нескінченність і грандіозність світу, до пейзажу лаконічного, філософського. З ім'ям Брейгеля зв'язується остаточне оформлення пейзажу як самостійного жанру. Пейзаж з фону перетворився на розповідь про важливі сторони життя. Найбільш відомий з них у Пітера Брейгеля Старшого "Зимовий пейзаж" з циклу "Пори року" (інша назва — "Мисливці на снігу"). Він ліричний, щемливий, від нього віє сумом. Темно-коричневі силуети дерев, мисливців і собак, білий сніг і зникаючі в далині пагорби, крихітні постаті людей на льоду і літаючий птах, який здається зловісним у цій напруженій, майже відчутно лункій тиші.

Щодо жанрового живопису, то тут Брейгель — незаперечно родоначальник. Його полотна заповнені людьми — рядженими, гультяями, жебраками, перекупками. Пізніші твори суворіші, цілісніші, але повнокровні й життєрадісні. Головне ж у них — новий предмет зображення. Це і є народження жанрових картин ("Селянський танець").

На початку 60-х pp. він малював картини, які перевершили силою виразності всі фантасмагорії Босха, звертався до релігійних сюжетів, щоб з їх допомогою зобразити сучасні події. "Віфлеємське побиття немовлят" — біблійний сюжет, але фактично це картина різні іспанців у нідерландському селищі (солдати навіть в іспанському одязі).

Трагізм сучасного йому життя, пов'язаний з першою кризою у розвитку нідерландської революції, Брейгель Старший виражав алегоричною мовою. Одна з останніх його картин — "Сліпі". П'ять сліпих людей, що тримаються за одну довгу палицю, летять в яр слідом за вожаком, який оступився. Один з них дивиться прямо — у нього порожні очниці, дикий вищир. Ці страхітливі, приречені на страждання люди здаються ще жахливішими на тлі спокійного, безжурного краєвиду з церквою, порожніми пагорбами й зеленими деревами. Природа неупереджена і вічна, а шлях сліпих — це життєвий шлях усіх людей. Враження приреченості художник посилює сіро-сталевим тоном з бузковими відтінками.

Роздробленість Німеччини, спізнення розвитку міст не сприяли змінам у країні. Тільки з початку XVI ст. у Німеччині починається могутнє піднесення. Тези глави німецької Реформації Мартіна Лютера проти феодальної церкви у 1517 р. стали, за відомим висловом, запалом, подібним до удару блискавки в бочку пороху. Революційний рух у Німеччині зазнав поразки вже у 1525 p., але час селянської війни був періодом високого духовного піднесення і розквіту німецького гуманізму, світських наук, культури. З цим часом збігається творчість найвидатнішого художника німецького Відродження Альбрехта Дюрера (1471—1528 pp.).

За різноманітністю, масштабом таланту, широтою сприймання дійсності Дюрер — типовий художник Високого Відродження. Він був і живописцем, і гравером, і математиком, й анатомом, і перспективістом, й інженером. Він розв'язав ряд професійно-художніх проблем: співвідношення предметів у просторі, існування людської постаті у просторі й пейзажі. Дюрер залишив після себе значні теоретичні праці про пропорції та перспективу в живопису, про зміцнення і захист міст. Його художня спадщина — 80 станкових творів, понад 200 гравюр, більш як 1000 малюнків, скульптури.

Дюрер був видатним гуманістом епохи Відродження, проте його ідеал людини відрізнявся від італійського. Образи Дюрера сповнені сили, але й сумнівів, болісних роздумів, у них немає чіткої гармонії Леонардо або Рафаеля. Художня мова ускладнена, алегорична.

Три найзнаменитіші гравюри художника: "Вершник, смерть і диявол", "Св. Ієронім", "Меланхолія". У першій з них зображено вершника, який нестримно мчить уперед, незважаючи на те, що смерть і диявол спокушають і лякають його. У другій — святий Ієронім, який сидить за столом у келії і працює. На передньому плані зображений лев, більше схожий на старого, доброго пса, що лежить поруч.

Дослідники по-різному тлумачили ці гравюри: їх вважали спробою відобразити становище лицарства, духівництва, бюргерства, а в образі св. Ієроніма бачили письменника-гуманіста, вченого нової епохи. У "Меланхолії" крилата жінка в оточенні атрибутів середньовічної науки та алхімії: пісочного годинника, інструментів ремесел, терезів, дзвона, "магічного квадрата", кажана та ін. — сповнена похмурої тривоги і зневіри в торжестві розуму й пізнання. Образ оповитий тяжким настроєм, який відображає, очевидно, громадський настрій тих років у Німеччині.

Деякі автопортрети демонструють еволюцію і результат пошуків Дюрера — образ філософа, людини високого інтелекту, внутрішнього горіння, характерного для мислячих людей того трагічного періоду німецької історії. Його найкращі портрети представників німецької інтелігенції — художника ван Орлея, графічний портрет Еразма Роттердамського — теж одухотворені.

У 1526 р. Дюрер створює своє останнє живописне полотно — "Чотири апостоли", станкове за формою, але справді монументальне за величністю образів. Деякі дослідники бачили в ньому зображення чотирьох характерів, чотирьох темпераментів. Дюрер порушив канон і на передній план у лівій дошці висунув не Петра, особливо шанованого католицькою церквою, а Іоанна — апостола — філософа, найближчого художнику за світоглядом. В апостолах, в різних їх характерах він оцінював усе людство, віддаючи перевагу мудрості і гуманності, які повинні бути притаманні тим, хто веде людей за собою.

Ганс Гольбейн Молодший (близько 1497—1498—1543 pp.) менше від решти німецьких художників пов'язаний із середньовічною традицією. Він малював портрети з натури — гостроправдиві, часом безжальні, холодно-тверезі, але вишукані за колоритом. Ранні портрети — парадні, найкращі він створив, працюючи в Англії при дворі Генріха VIII (портрет Томаса Мора, портрет сера де Моретта, портрет Генріха VIII та ін.). Блискучі за майстерністю його портрети, виконані аквареллю, вуглем, олівцем. Багато працював у гравюрі — славу йому здобула серія на дереві "Тріумф смерті" ("Танок смерті").

Надзвичайно тонким і ліричним майстром був Альбрехт Альдорфер, у його творчості пейзаж виступає як самостійний жанр.

Останній художник німецького Ренесансу Лукас Кранах Старший (1472—1553 pp.) створював картини в основному на релігійні сюжети. Для його манери характерні м'якість і ліризм, але у вигині витягнутих постатей, в їх підкресленій тендітності, в особливій витонченості стилю намічаються уже риси маньєризму, котрі свідчать про кінець німецького Відродження.

У Франції в середині XV ст., після походів французьких королів в Італію і знайомства з італійським мистецтвом, починається рішучий розрив з готичною традицією. Французький Ренесанс, як уже говорилося, мав придворний характер (виняток становив лише Франсуа Рабле).

Жан Фуке (близько 1420—1481 pp.) — перший французький великий художник нової епохи — малював портрети і релігійні композиції. Старанність поєдналася в нього з монументальністю у трактуванні образу. Лише двома кольорами — яскраво-червоним та синім — намальована Мадонна у диптиху з Мілени (моделлю для неї стала коханка Карла VII — факт, неможливий у середньовічному мистецтві). Та сама композиційна ясність, точність рисунка і зручність кольору характерні для численних мініатюр Фуке (Бокаччо, "Життя славетних чоловіків і жінок", близько 1458 p.).

Античні і ренесансні мотиви проявляються у рельєфах Мішеля Коломба — насамперед мудре прийняття смерті у виконаних надгробках (гробниця герцога Франциска II Бретонського і його дружини Маргарити де Фує; Нант, собор).

З початку XVI ст. при дворі Франциска І працюють запрошені його сестрою Маргаритою Наваррською італійські маньєристи Россо і Пріматіччо, які стали засновниками школи Фонтенбло. Ренесанс в архітектурі — замок у Фонтенбло, перебудова старого палацу Лувр, численні замки по берегах річок Луари і Шер.

XVI ст. — час блискучого розквіту французького портрета. У цьому жанрі особливо уславився Жан Клуе, який увічнив у своїй портретній галереї Франциска І та його почт. Барви Клуе нагадують за своєю інтенсивністю й чистотою коштовні емалі (портрет Діани де Пуатьє). Його портрети виконані аквареллю, олівцем, сангіною.

Французька скульптура Відродження репрезентована дуже поетичними, карбованими рельєфами Фонтану Німф у Парижі..................