З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкінці 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.
Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України.
Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем.
Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С.Ковпака і О.Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводилася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на фашистів, вони відходили в глиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров'ю.
У містах України діяли націоналістичні та прорадянські підпільні групи, зокрема «Молода гвардія» на Луганщині та «Партизанська іскра» на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.
Найбільшу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.
У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями накликали фашистські репресії проти мирного населення. Влітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких ворог, незважаючи на підтримку авіації й танків, втратив вбитими і пораненими близько 3000 солдатів і офіцерів. 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів було також проведено у жовтні — листопаді того ж року. На звільнених від фашистів територіях, зокрема на Волині, УПА формувала українське державне управління, яке впроваджувало місцеве самоврядування, вирішувало земельне питання, створювало грошову систему, школи тощо.
Крім фашистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової(АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. її основне завдання полягало в тому, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р.
З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Піддень (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА Південь називали ще й УПА-Схід). Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, очолюваним безстрашним борцем за волю України Романом Шухевичем. Восени 1943 р. Головне командування УПА прийняло рішення запровадити посаду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерал-хорунжого). На поч. 1944 р. УПА нараховувала близько 100 тис. вояків. Це свідчило про масову підтримку її з боку українців, оскільки ніякої допомоги ззовні вона не мала.
Через рік, у липні 1944 p., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бандери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До ЇЇ складу ввійшли делегати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни (крім комуністів та ОУН(М)), а також представники деяких східноукраїнських організацій. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.
80.
