У праці Б. Криси ,,Пересотворення світу…’’ широко використано здобутки сучасної медієвістики, філософії, культурології, методику герменевтики тощо. Авторка з'ясовує узагальнюючі філософські принципи, що лежать в основі барокового сприйняття й художнього «пересотворення» світу, функціонування й адресації слова, естетики стилю українського бароко. Головний аспект дослідження виразно філософсько-світоглядний та культурологічний; проблеми стилю розкрито в найважливіших семантичних рисах.
У першому розділі монографії «Формування художньої картини світу» окреслено основні параметри картини світу в старій українській поезії — простір і час, соціальний космос, роль слова як посередника між світом і Богом, світом і людиною. Просторово-часова картина світу в українській поезії, за спостереженням Б.Криси, побудована на християнській космологічній ідеї та (принаймні на початку) на візантійській книжній образності. На прикладі плачів-ляментів цікаво простежуються зміни у світовідчутті авторів, докладно розглянуто семантику гри із часом у збірці І.Величковського «Зегар з полузегарком». Порівняльно-аналітичний підхід дає змогу показати відмінність у сприйнятті часу як міри Величковським од сприйняття часу Г.Сковородою — як інтеріоризації в самій людині християнського космосу. Для філософії Сковороди загалом властиве палке особистісне переживання євангельської історії, її суб'єктивізація.
Цілком слушно зауваживши, що художній час і простір несуть відбиток жанру, дослідниця водночас твердить про близькість між різними поетичними жанрами у творенні художньої картини світу. Можна погодитися з цією думкою стосовно жанрів філософсько-метафізичної та певною мірою панегіричної поезії; однак, скажімо, різдвяні та великодні вірші-орації засвідчують дещо іншу картину світу, де поєднано святково-фантастичну соціальну утопію з гіперболізовано-натуралістичним зображенням злиденного побуту школярів.
У другому розділі праці «Творення слова як творення світу» поняття поетичної риторики, нормативної поетики та індивідуальної поетики застосовуються до творчості Кирила Транквіліона Ставровецького, Івана Величковського, Григорія Сковороди. В індивідуальній поетиці останнього авторка показує його власну інтерпретацію головних барокових тем: множинності Божого імені, а також уявлення про Царство Боже та про гріх. Символічно сприймаючи світ, філософ убачає в усьому сущому прояви вищого закону та невичерпність істини. Його риторика — це поезія прози-вання й розуміння, вічного подиву й вічного пошуку, а мову, що так неоднозначно оцінюється й понині, Б.Криса оцінює як «мову підсвідомості». Вищезгадані письменники представляють різні періоди розвитку стилю бароко, загальній характеристиці якого прсвячений третій розділ монографії — «Бароко як стиль світовідчуття». Ідейно-естетичні засади стилю бароко парадоксально поєднують авторське відчуття незбагненності світу із прагненням віднайти таїну буття. Б.Криса вбачає типологічні риси українського бароко, спільні для слов'ян, у «спільності переживання християнської картини світу», в боротьбі за національне виживання, а також у спільності церковнослов'янської мовної палітри. Як суто українські барокові риси відзначено антитезу мотивів vanitas і життєствердження, виражені у канонічних сюжетах Різдва й Великодня та у пов'язаній з ними низці антитетичних моральних проблем. Універсалізм барокового тексту дослідниця влучно порівнює із зерном, яке криє у собі нові й нові зерна.
Авторка переконано й наполегливо відстоює свої судження, не уникає й полеміки. Завдяки філософсько-світоглядному підходові до основних конструктивних моментів стилю бароко, розглядові динаміки його розвитку, відбитої в індивідуальних стилях ряду поетів, дослідження прислуговується філософському осмисленню старої української поезії «зсередини» її дискурсу та в культурному контексті.
