Феофану Прокоповичу доля присудила прожити нелегке та химерне життя. Це була невгамовна, енергійна людина, яка постійно працювала. З-під його пера випливали найскладніші філософські розмисли, проекти державних реформ, богословські міркування, чимало листів до приватних осіб, вірші й драма, а також твори для настановлення молоді. Він ішов по житті, ніби прикриваючись однією, чи іншою маскою. І ти х масок, як і імен, уживав декілька. Перша найосвіченіша людина свого часу, історик, філософ, математик, поет: цей образ з’являє нам найцінніше, за що пошановуємо цього чоловіка. Друга – публіцист і політик, який аж ніяк не дотримувався старого правила, що «чиста справа потребує чистих рук». Третя – двірцевий заколотник та інтриган, особливо після смерті царя-реформатора. І, нарешті, четверта – буденний чоловік, який жив, як і всі, мав свої радості й печалі, колекціонер книг та картин, самотня людина, яка пізнала смуток і порожнечу позбавленого дитячого гомону й жіночого голосу дому.
Заслугою Ф. Прокоповича є зокрема те, що він намагався очистити теорію від надмірної барокової формалістики, доведеної в його часи до крайності. Також він хотів повернути поезію до чистих античних зразків, тобто до класицизму. Виступаючи супроти надмірного символізму та алегоризму, він виводить у поетичний ідеал старокласичні твори не тільки латинські, але й грецькі.
Сказав Прокопович нове слово і в теорії драми. Угрунтувавши жанр трагікомедії, приймає поділ драми на 5 дій. Також допускає в трагедіях хор , тобто вертається до традиції античної драми.
