В основу композицiï збiрки "Сад божественних пiсень" Г. Сковорода поклав алегорiю саду. Хоча ряд пiсень i мають жанровi ознаки панегiрикiв, рiвень авторського самовираження досить високий, бо автор використовує низку художнiх образiв, генетично пов'язаних з украïнським фольклором. У поезiях Г. Сковороди можна зустрiти i любу весну, i люту зиму, i смерть iз замашною косою, i зелену дiброву, i прокляту нудьгу. Ритмомелодика поезiй формується в процесi взаємодiï силабiчного й народнопiсенного вiршiв. Використання художнього досвiду украïнського фольклору ставить твори Сковороди дуже близь-ко до живоï народнорозмовноï стихiï.
Образ саду – не лише ключовий образ поетичного коду збірки, але й структурна модель, що визначає її композицію. Для цієї композиції властива внутрішня антитетичність, побудована на протиставленні символічних полів двох ключових понять: життя і смерти. Повнота життя, що переходить у вічне перебування з Богом, найчастіше символізується буколічними картинами природи – гірськими височинами (пісня 2), розквітлими навесні садами (пісня 3), зеленою дібровою (пісня 12), розквітчаними полями (пісня 13), барвистою веселкою (пісня 16), похиленими над водою явором і вербами (пісня 18), тихою пристанню в морі (пісня 29). З духовною смертю натомість асоціюються люта зима (пісня 3), сповнене сумом місто (пісня 12), багатолюдне місто (пісня 13), бурхливе море світу (пісня 14), вітряний морок світу (пісня 16), житейське море, що вирує вихором скорбот (пісні 17, 29), яструб, що висить над головою пташеняти (пісня 18), надокучливий сум (пісні 19, 24), порох земної слави (пісня 22), змарнований неробством час (пісня 23), свавілля (пісня 28), осінній смуток без надії на Бога (пісня 30).
У природному проростанні зерна, гармонійній взаємодії води, рослини, сонця відображається ідеал стосунків людини і її Творця, власника й господаря земного саду. Гамірливе й багатолюдне місто стає алегорією бездуховного світу, в якому губиться голос Бога й шлях до Нього.
Кожен із тридцяти ретельно відібраних віршів доповнюється епіграфом – словами Святого Письма, сенс яких мав би знаходити продовження в творі. Епіграф стає ключем до художнього коду поетичного тексту – і функціонально виконує роль символічної зернини, з якої проростає кожне дерево саду. Вірші, які збереглися в більш ранніх рукописах, засвідчують, що автор міг змінювати або наново добирати епіграфи, підпорядковуючи тексти загальній доктрині.
