Медитативно-елегійна лірика – це жанр, популярний в українській поезії ХVІІІ ст. Зацікавлення ним було зумовлене передусім тим, що сумні настрої та роздуми були близькими людям будь-якого соціального стану, авторські вірші перегукувалися із уснопоетичною творчістю і входили до репертуару кобзарів та лірників. У фольклорі та літературі ХVІІІ ст. з'являлися нові творчі принципи відображення дійсності. На зміну символічним образам приходили реалістичні мотиви. Відповідно до цих умов образи набували людської конкретизації. У творчості письменники часто зверталися до таких понять, як неминучість, доля, фортуна, талан; скаржилися на сирітську долю, вбоге життя, соціальну нерівність, вимушену розлуку з родиною та життя на чужині. Тут ліричний герой відмовлявся від аскетизму, відкривав потаємні бажання і почуття.
Але митці не тільки змальовували трагедію людської долі, але й висловлювали різне бачення цього поняття.
У цьому плані цікавими були вірші під назвою „Піснь світова”, які зустрічалися у творчості Іллі Бачинського, Олександра Падальського, Івана Пашковського та Федора Кастевича. До речі, про життя цих авторів майже не залишилося відомостей, але їх імена стали відомими завдяки тому, що твори були написані у формі акровірша.
У цій ліриці соціальні проблеми переломлювася крізь призму індивідуальної долі. У творах змальовувалися насамперед соціально-побутові явища і процеси: несправедливість „цього світу”, антагонізм між „властями” і „людьми”, лиходійство, несправедливий суд, гірка сирітська доля, злиденне і самотнє життя та бурлакування на чужині. Таким чином, доля людини осмислювася вже не як істота, двійник людини, а як її життєвий шлях, на якому людина шукала щастя.
Цікавою у цьому плані була поезія Олександра Падальського „Піснь о світі”, знайдена і опублікована І. Франком у 1889 році у виданні „Киевская старина”, за рукописом Теодора Поповича Тухлянського, виготовленого у середині ХVІІІ століття. І. Франко високо оцінив цей твір за образне відтворення в ньому людської долі. Сповнений глибоких переживань про власну долю, ліричний герой твору нарікав на бідність, сприймав світ як „мізерний”та „бездольний”. Йому було важко знайти своє місце в суспільстві. Провідним у поезії був мотив трагічної самотності. Ліричного героя ніщо не пов'язувало із соціумом. Ліричний герой розмежовував світ на земний і небесний. Він усвідомлював, що в земному гріховному світі щастя та радості йому не знайти.
Не менш яскраво вираженим у творі був мотив мучеництва. Ліричний герой таким чином спокутував первородний гріх. Він не озлоблювався, а покірно сумував, тужив, свої біди пов'язував із тим, що перебував у світі „бездольному” та „мізерному”. Його надії були звернені лише до Бога. Він був готовий хвалити Творця. Таким чином, бачимо, людина, хоч і мала вільну волю схилятися до того, до чого вона хотіла, проте робила це не так абсолютно, щоб могла досягти бажаного без Божої допомоги і милості.
Ще одним зразком медетативно-елегійної лірики, у якій також розкривалася трагедія долі, була поезія Івана Пашковського „Піснь світова”, яка вперше була опублікована у виданні М. Возняка у 1912 році. Це була своєрідна антологія популярної на той час пісенності. Очевидно, у річищі пісенного матеріалу розвивалася й творчість самого поета. Про те, що він є автором „Пісні світової”, засвідчував сам текст твору, написаний у формі акровірша. У творі яскраво перепліталися і кохання, і соціальна нерівність, і сирітство, і жіноча доля.
Лірична героїня в поезії І. Пашковського намагалася розгадати Божу волю, мріяла знайти свою долю. У цьому випадку – чоловіка. Взаємини між людьми вибудовувалися з дозволу Творця.
На противагу первородному гріху поставала первородна справедливість і каяття. Бідна людина зверталася до Бога з проханням змінити її становище в соціумі, а потім вирішула відректися від земного світу, таврованого первородним гріхом. Вибирала долю для душі у житті вічному.
Як бачимо, автор послідовно обстоював ідею „Божої санкції”. Людина мала примиритися з Богом, покладаючись на його премудрість і милосердя. Перебуваючи у скрутному становищі, лірична героїня гостро відчувала плинність усього земного. Тож людина відчувала себе мандрівником, а гріховний світ сприймала, як лабіринт, з якого потрібно було вийти в інший чистий світ.
Важливим є той факт, що автори обох ліричних поезій осмислювали долю, звертаючись до тогочасної соціальної дійсності: заробітчанства і важкого життя на чужині; соціальної нерівності та сирітського життя. І хоча у кожного із героїв був свій життєвий шлях, їх об'єднувала єдина мета – пошук долі. З’ясувалося, що він триває все життя. Кожен мріяв про щастя і розумів його по-своєму, але, як виявилося, кожен із героїв помилився у своїх пошуках. Так, у поезії О. Падальського ліричний герой розмірковував про ймовірність щастя, коли б у нього були орлині крила, то віднайшов би „фортуну”, а от у вірші І. Пашковського героїня мріяла про подружнє щастя, яке вбачала у ,,присутності’’ вірного чоловіка та люблячих дітей.
Отже, у поезіях медетативно-елегійної лірики доля людини набувала ширшого значення, ніж земний шлях. Християнське віровчення з концепцію Божого промислу розширило та збагатило межі людської долі у житті вічному.
