Особливої популярності у XVIII ст. набули рукописні збірки віршів та пісень, в основному світських ( ліричних і жартівливих) і духовних (коляди, побожні пісні, в т.ч. про чудотворні ікони ). Своєрідним, характерним тільки для України й Білорусії, типом рукописної книги впродовж XVIІ-XVIII ст. був ,,нотолінійний Ірмолой’’ – багатожанровий збірник, куди входили вибрані, переважно святкові церковні піснеспіви. Внаслідок тривалого попереднього розвитку на кінець XVI ст. виробилася спільна для таких збірників структура, хоча кожен з них мав і свої індивідуальні особливості. Тоді ж було створено і специфічну форму 5-лінійної нотації, що стала відома як "київська".
Ірмолої були вивчені значно ґрунтовніше, ніж будь-які інші українські типи рукописних книг, оскільки узагальнення будувалися тут не на окремих прикладах, а на аналізі практично всіх збережених рукописів (понад 1100 пам’яток з десятків збірок у 15 країнах), докладно описаних і вивчених Ю.П. Ясиновським у його фундаментальній праці "Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16 — 18 століть. Каталог і кодикологічно — палеографічне дослідження". Використовувалися вони для навчання співу, зокрема в численних на той час в Україні сільських школах. Найчастіше переписувачами цих книг були дяки — вчителі таких шкіл, інколи старші учні, священики, селяни або міщани. Близько 10 Ірмолоїв (а крім того, кілька збірників світських і релігійних пісень) переписав Іван Югасевич-Склярський. Ірмолої були книжками дуже демократичними, поширеними в селах, містечках і містах усіх українських земель. Суто народні мистецькі смаки відбилися на оформленні цих рукописів, хоч в їх декорі було і чимало рис українського бароко.
У тривалому процесі еволюції української рукописної традиції творення збірників духовних пісень визначалися три основні типи пісенників. Вчені умовно поділяли їх на три групи: циклічно-тематичні, календарно-мінейні та змішані. Найпоширенішими за своєю структурною організацією були пісенники циклічно-тематичної будови. Вони створювалися впродовж XVIII ст. на Лемківщині у Грибівському, Горлицькому та Ясельському повітах. В усіх лемківських збірниках були чітко окреслені групи пісень на честь святих та релігійних свят, а часом подавалися розділи, які містили пісні різдвяні, богоявленські, страсні, великодні та на честь Ісуса Христа. Траплялися й латинські та польські пісні, окремі частини яких були перекладені церковнослов’янською мовою. Лемківські співаники у своїй основі мали циклічно-тематичну будову, хоча деякі з них були позначені рисами календарної мінейності. На підставі джерелознавчого дослідження всіх віднайдених пісенників з Лемківщини можна дійти висновку про існування у названому етнорегіоні особливої рукописної традиції укладання співаників, що, імовірно, послужила типологічним підґрунтям для створення ,,Почаївського богогласника’’. Інший тип рукописних збірників становили співаники календарно-мінейної будови, які укладалися відповідно до річного церковного календаря. Такі збірники найбільше були поширені на Закарпатті, причому аж до кінця ХІХ ст. Прикметно, що закарпатські пісенники за своїм пісенним колом багато в чому були близькими, наприклад, до галицьких та волинських, тобто виявляли спільність із загальноукраїнським духовно-пісенним репертуаром. Великого поширення в Україні у ХVІІ – ХVIII ст. Набули збірники змішаного типу, які складались з духовних та світських пісень (кантів). Визначити якийсь принцип будови у цих рукописних пам’ятках було важко, оскільки пісні тут записані були у довільному порядку.
Отже, роль рукописних збірників віршів та пісень ХVIII ст. важко переоцінити. Попри те, що творилися вони у різних етнічних регіонах України і нерідко різнилися за своєю структурою та емоційним навантаженням, їхня силовий на твори пізнішого періоду (зокрема,,Почаївський богогласник’’), та й на всю українську літературу загалом, був незаперечним.
