Жанри сатири у поетичній творчості активно розвивали переважно у другій половині XVIII ст., коли загострилися соціально-політичні суперечності у суспільстві, що часто ставало темою критики.
«Сатирична коляда» (1764) — це анонімний вірш, у якому було викрито окремі аспекти суспільного життя, піддано критиці поміщиків, зображених у хижацькій подобі, проти яких не було жодного захисту, бо вони і в суді сиділи, і «отечеством любезним» керували. Тому суд був продажним, а бідний люд страждав від сваволі власть імущих», а духовенство, що «діяло молитви», не спроможне було захистити знедолених, бо і саме більше дбало про «карман непорожній», ніж про свою паству. Невідомий автор розкрив свої спостереження над суспільним життям, вказавши на хабарництво серед чиновників, панування у державі багатьох злочинців, вибори в адміністративні органи гнобителів. Автор ніби передбачав, що читач може засумніватися в таких звинуваченнях, які він виголосив гнівно і сміливо, тому наводив конкретні приклади
Автор сатири також висміяв і загребущих попів, і ледачих ченців, котрі в «розкошах погрязли, как мідь в окіяні», котрі так себе «заморили» постами, що їхні великі животи у двері келії не пролазили. Сатирик не вірив у соціальну справедливість, її не могли захистити і «юристи», які були зацікавлені передусім у власному достатку і діяли усупереч закону. Проте автор не полишав надії, що:
Сонця, луни, звізд, землі вірний Управитель
Ісправить все і бідних буде защититель.
Сатира «Плач київських монахів» (1786) має свій історико-соціальний підтекст: у ХVПІ ст. монастирі нагромадили величезні багатства, володіли тисячами кріпаків, перетворившись на «державу в державі». У 1786 р. Катерина II видала указ про секуляризацію (відбирання на користь світської влади) монастирських земель.
Це і стало основою сатиричного вірша, написанного у формі розмови 13 ченців Києво-Печерської обителі.
Архімандрит Зосима сповіщає, що в такій ситуації змушений покинути монастир. Орест пропонує пороздавати в Петербурзі хабарі тим, хто відверне від них біду, але економ Єніфаній приречено радить «чего-нибудь еще нриобрісти» до того, як указ набуде чинності. Варсофонія найбільше хвилює те, що для них минають «золоті часи», Мелхіседек жалкує за лимонним соком і свіжою осетриною, а Модест, який звик до сивухи, ладен піти на всілякі жертви, навіть не їсти, щоб тільки горілка була. Іоасаф передбачає, що доведеться все самим робити,
«когда отберутся от нас всі люди», тоді як соборний писар Андріан готовий оженитися і зректися монастирського життя. Кожен, хто промовляє, по суті, дає собі характеристику, внаслідок чого складається загальна картина життя за стінами монастиря. Твір має сатиричний пафос. Його особливість у тому, що у виразній художній формі, доступній та іронічній, він розкриває сферу, сховану від загалу. Ця сатира була популярною і поширювалася у списках.
