Вихованців та учнів давніх навчальних закладів в Україні XVI—XVIII ст. називали школярами або спудеями. У школах (колегіумах, академіях) збиралися цікаві і колоритні постаті.Були вони вихідцями здебільшого з демократичного середовища, коштів на навчання майже не мали, тому,вирушаючи на канікули (вакації), розбрідалися по селах, наймалися на тимчасову роботу, щоб прохарчуватися і заплатити за науку в школі. Деякі спудеї покидали навчання на рік-два і мандрували в пошуках роботи.Заробивши грошей, знову поверталися за парти. Тому в
народі їх називали мандрівними дяками.Більшість мандрівних дяків — філософи і поети, котрі намагалися важку шкільну науку пристосувати до народного розуміння, пов’язуючи тодішню книжність із живою творчістю народу.У творах мандрівних дяків звучали ренесансні ноти прославляння радощів життя і людини.Найбільше пародіювали мандрівні дяки євангельський сюжет про народження Христа, легенду про Адама І Єву, про те, як грішний люд переповнив пекло, а Син Божий явився на світ, щоб його врятувати.
Найпоширенішими були інтермедії —динамічні комічні сценки, сповнені народним жартом, іскрометним дотепом. Писали жартівливі вірші-орації, які виголошували у святкові дні перед тими, хто міг вручити гарний дарунок.
Під час весняних рекреацій студенти мали змогу розвивати свою творчість. Вона була здебільшого жартівливою, бурлескно-травестійною — відповідно до настрою
школярів. Їхня творчість виникала із канонічних, застиглих приписів і правил, які диктували під час серйозних шкільних занять вчителі поетики і риторики, — так
руйнувалися застарілі художні стереотипи, а твори школярів поповнювали народну сміхову культуру.
Українського філолог Павло Житецький (1836—1911), вважав, що саме у мандрівних дяках «…полягала вся сила освітнього руху, започаткованого за ініціативою народу і невіддільного від народного руху».
Промовистою пам’яткою ХУПІ ст., що відображає життя і творчу діяльність мандрівних дяків, є автобіографія Іллі Турчиновського (1695—?), який описав
«житіє і страданіє своє в пам’ять дітям своїм, і внукам, всьому потомству»
Загалом у творах «мандрівної братії» відображено проблему поєднання комічного та сакрального. У середньовіччі вважали, що сакральне не має бути смішним, оскільки воно належить до сфери серйозного,високого мистецтва, тоді як комічне — сфера низького. У творчості мандрівних дяків усе змішалося і перестало бути однозначним: це межовий зріз, який виявляє химерну дифузію у зіткненні середньовіччя та
Ренесансу, проте український варіант цього явища - низове бароко.Творчість мандрівних дяків - оригінальне явище у літературному бутті давньої України.
Творчість мандрівних дяків представлена значною кількістю травестійних творів.
Мандрівні дяки травестували переважно різдвяні та великодні сюжети і персонажі. Святі особи у їх віршах ні одягом, ні поведінкою не відрізняються від «земних»
людей: «Єва в плахті походжає», Йосип, як звичайний селянин, ходить у свитці, пророк Давид «у кобзу грає».
Загалом твори мандрівних дяків мають такі художні особливості:
— бурлескний стиль, травестування та пародіювання;
— комізм як наслідок невідповідності форми і змісту;
— культивування дотепу, оскільки основне призначення творчості мандрівних дяків — розважати слухачів і читачів.
— своєрідна розробкатопосу мандрів: постійні переміщення у просторі, безконечні пошуки кращого місця, де можна поїсти, випити і погуляти; фантастичні подорожі у краї, де трапляється багато дивовижних речей;
— мовна стилізація: використання лексики, синтаксису, риторики книжної мови, латинських вкраплень, макаронічної мови (жартівливі вислови, у яких
змішуються слова різних мов), каламбурів з гумористичною метою; відбір з фольклору фразеологізмів, порівнянь, приказок, образних висловів, розмовно-комічної лексики;
— наближення ритміки бурлескно-травестійних віршів до ритміки народних пісень.
Творчість мандрівних дяків вплинула на бурлескно-травестійний та формотворчий характер першого твору нової української літератури — «Енеїди» І. Котляревського та його епігонів у перші десятиліття XIX ст.,а також на творчість С. Руданського, Остапа Вишні, П. Глазового, на деконструктивні тенденції у літературі кінця XX ст., започатковані угрупованням БУ-БА-БУ.
