Завдяки О. Бодянському Т. Шевченко ознайомився з козацькими літописами, зокрема, з особливо цікавим для нього літописом Величка, перебуваючи у Москві у 1844–1845 рр. Вагоме значення мала не лише робота в архівах вченого, а і його розповіді як відомого на той час історика і славіста. Результатом студіювання літопису Величка в О. Бодянського у 1844 р. стало написання поезії "Чигрине, Чигрине", де одразу впадає в очі текстуальна близькість художніх образів, настроїв, мотивів. Автор літопису описує свої враження від мандрівки Україною: "Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході […] одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожні- ли – розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться.» Подібна картина зображена у поезії Т. Шевченка після його мандрівки Україною: "…заснула Вкраїна, / Бур'яном укрилась, цвіл- лю зацвіла, / В калюжі, в болоті серце прогноїла / І в дупло холодне гадюк напустила, / А дітям надію в степу оддала". Сумними мотивами пронизано увесь твір, але, на відміну від Величка, автор сподівається, що "встане / Правда на сім світі". Літопис Величка є основою й інших творів Т. Шевченка: "І мертвим, і живим, і ненарожденним…", "Великий льох", "Засту-пила чорна хмара та білую хмару", "Юродивий", "Іржавець", "Три літа", "За байраком байрак" та ін. Таким чином, козацькі літописи, а не їх інтерпретації – стали джерелом рецепцій тем, мотивів і обра- зів Шевченкової поезії.
На якісно новий рівень осмислення Літопису, як артефакту історичного, наукового, публіцистичного й літературного ґатунку, - згодом вивели тематичні праці Івана Франка, хто вважав архітвір Величка винятковою синкретичною працею.
Отже, неочікуванно тодішня україністика знайшла шедевр. І відтоді вона стала іншою, бо допитливо взялася заглядати у минуле, овіяне дідівською славою.
Найбільшою ж заслугою І. Франка у вивченні літописної козакіани можна
вважати два важливі моменти. Перший – накреслення ним головних напрямів вив-
чення цілого корпусу творів, значення яких для нації було відкрите аж у ХІХ ст.: друге - постановка чітких завдань перед тими, хто вивчатиме глибше літописи.
Цікавою і важливою є думка Лесі Українки про українські літописи як першоджерела нової української літератури. З цього приводу в листі від 24 травня 1912 р. до А. Кримського вона писала: «Гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети. Все це свідчить про великий вплив літопису Самовидця на дальший розвиток української історіографії та важливе значення його як пам’ятки української літератури й мови.
