Науковий стиль української мови почав розвиватися із середини ХІХ ст. Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П.Житецькому. Першою українською науковою установою справедливо вважають Львівське Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка (1893), метою якого було творити науку українською мовою, що передбачало формування національної наукової термінології. У 1907 році було створено Українське наукове товариство у Києві. Ці наукові установи видавали “Записки” та збірники матеріалів роботи різних секцій. Отже, з 90-их років ХІХ ст. науковий стиль української мови почав активне становлення. Спочатку були гуманітарна та суспільна сфери, а згодом і технічна. На кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. уже були вироблені загальнонаукова, гуманітарна і фахові термінології, що відображали рівень розвитку науки на той час: аналіз, синтез, аксіома. гіпотеза, процес, об’єкт, продуктивні сили, ґенеза, методологія, проблема, орган, опозиція, система, теорія, формула.
З організацією у 1921 році Інституту української наукової мови при Академії наук України почався новий період у становленні української науково-технічної термінології. Основним завданням Інституту було вироблення термінології з різних галузей знань і впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Однак уже з 30-их років ХХ ст. термінотворча діяльність була призупинена; тоталітарний режим, що утвердився в СРСР, жорстоко обірвав ці починання. Протягом наступних десятиліть головним завданням і темою дослідження українських термінологів було максимальне наближення української й інших національних термінологій до російської. Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на ХХ ст. Він досягає такого рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматичних засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:
- значною кількістю наукової термінології,
- наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,
- оперуванням абстрактними, переважно чужомовними словами,
- уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,
- залучуванням цитат і посилань на першоджерела,
- здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,
- наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи,абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації),
- наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,
- специфічною монологічністю текстів,
- переважанням різнотипних скскладних речень, стандартних виразів (кліше).
