Франція стала однією з перших країн в Європі, що познайомилася з ідеями італійських гуманістів. Долаючи гірські перевали французьких Альп, пішки, на конях або в екіпажах, монахи, священики, дипломати, посильні знатних вельмож, війська французьких королів Карла VIII і Людовика XII рухалися на південь, до морського узбережжя Середземномор’я, де виникла нова культура і народився вільна людина. Так виходить, що війни часто стають зручним способом прискореного, навіть гарячкового культурного обміну.
Проникненню і розвитку ренесансних ідей у французькій літературі сприяли:
закінчення Столітньої війни з Англією (1337-1453) і можливість займатися державним будівництвом, наукою, мистецтвом;
італійські походи (1494-1519) і очне знайомство з пам’ятниками архітектури і скульптури, багатющі трофеї;
проживання та діяльність у країні італійських гуманістів (Леонардо да Вінчі в останні роки життя; Б. Челліні; поява «школи Фонтенбло», де працювали італійські майстри);
приплив у країну освічених та ініціативних людей (у Парижі проживає більше 300 тисяч городян, серед яких вчителі-греки, банкіри, політики і воєначальники з Італії);
підставу в 1530 р. французький Коллежа — College de France — під керівництвом гуманіста Гійома Бюде;
поширення друкарень;
логіка розвитку власного мистецтва і літератури.
Ліонська школа дала певний поштовх до інтенсивного розвитку гуманістичної поезії в другій половині XVI ст. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи «Плеяда» Жоашена дю Белле, Жана Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьена Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і особливо її глави - П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле - учнів колежа і їхнього учителя і керівника колежа, філолога-еллініста Жана Дора. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад «Бригади» - до семи чоловік - і відповідно змінилась назва - тепер група іменувалась «Плеяда». Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.
Ще в період існування «Бригади» у 1549 р. дю Белле опублікував трактат «Захист і звеличення французької мови», в якому, по суті, сформулював теоретичні принципи групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом «Плеяди». Основне в «Захисті» - заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б грунтувалася на засвоєнні античності
Багато уваги приділяється з «Захисті» обгрунтуванню принципу наслідування античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за дю Белле,- це основний шлях до створення національної поезії високої естетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проблем, його літературні критерії основувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, дю Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду. «Знай, читачу, тільки той буде справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, любити, ненавидіти, захоплюватися, жахатися - коротше кажучи, хто буде по своїй волі керувати й розпоряджатися моїми почуттями. Ось правдивий пробний камінь, на якому слід перевіряти всі поеми на всіх мовах».
Значне місце в «Захисті» займають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого - як натхнення. За дю Белле, поет має бути великим трудівником, відзначатися «вченістю», багатством знань, здатністю до захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як високоблагородна, суспільно значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована до величезної мети духовного збагачення людини.
В останній чверті XVI ст. високого рівня досягла у Франції філософська думка. Найвидатнішим її представником був Мітель де Монтень (1533- 1592). Він походив з заможної родини, отримав добру освіту, блискуче знав античну культуру, з метою поширення своїх знань і досвіду подорожував по Європі: побував у Швейцарії, Німеччині, Італії. Певний час Монтень посідав високі державні посади, обирався мером міста Бордо, брав участь у політичному житті країни, але неохоче, і незабаром відійшов від політичних справ, йому не властивий релігійний фанатизм, як гугеноти, так і католики відштовхували його своєю жорстокістю й обмеженістю. З найбільшою пристрастю віддавався Монтень літературним заняттям. Жив він здебільшого у своєму маєтку, займався господарством і писав працю «Досліди», якій судилося стати одним із найвидатніших і найсвоєрідніших творів доби Відродження. Складаються «Досліди» з трьох книг, вперше опублікованих у 1588 р. За будовою це фрагментарний твір, у якому відсутня будь-яка сюжетна єдність. Він містить окремі думки, міркування, спостереження, враження, пересипані цитатами з античних авторів; увесь матеріал розташований довільно, без будь-якої системи й послідовності. Теми фрагментів найрізноманітніші: у них йдеться про античних поетів і виховання дітей, про честолюбство і здоров'я, смерть і багатство, славу і гідність, совість і педантизм, про все, що письменник спостерігає навколо себе, що думає, читає, чує.
«Досліди» - це вільні роздуми письменника головним чином над своїм життям і власним життєвим досвідом. До узагальнень він іде через власне «я», його філософія коріниться в особистих відчуттях, настроях, особливостях вдачі, способі життя. Зосередженість Монтеня на своїй особистості, власному духовному світі йде не від самозакоханості чи егоцентризму - філософ досліджує в собі людину, відкриває й пізнає в усіх проявах її чуттєву й духовну природу. Це, власне, і є наскрізна проблема, яка об'єднує невпорядковані думки «Дослідів». У центрі уваги письменника - багатогранні і різноманітні природні можливості людини, її мінлива поведінка та вчинки. Він доходить висновку, що людина постійно змінюється залежно від обставин, у які потрапляє; вона може досягти найвищої довершеності і безмірно низько впасти: людський розум здатний до необмеженого розвитку і водночас йому властиво помилятися.
Трактуючи людину як істоту мінливу, Монтень разом з тим чітко визначає людський ідеал й утверджує тверді моральні устої. На його думку, найвищою моральною нормою є близькість до природи й поміркованість. Тому найбільше він цінить землеробів та мудреців, у житті яких вбачає природність і свободу. Відстоюючи право людини на щастя, Монтень закликає її розвивати громадські почуття, почуття гідності: «Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє свої обов'язки перед іншими людьми і суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи свій обов'язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе».
На підставі вивчення людини Монтень робить висновок, що цінність її визначається тільки внутрішніми властивостями: «Ми бачимо селянина і короля, дворянина і простолюдина, вельможу і приватну особу, багатія і бідняка, нашим очам вони уявляються вкрай неподібними, коли ж насправді вони різняться тільки одягом. Судити про людей треба незалежно від одягу чи строкатої видимості, якою вони себе маскують, а згідно з їх сутністю, тілом і душею. Цар всього-навсього тільки людина. І коли він лихий від народження, то навіть влада над усім світом не зробить його кращим». В такого роду міркуваннях проявляється демократизм Монтеня, його критичне ставлення до станового поділу суспільства.
«Досліди» написані у формі живої, невимушеної бесіди, мова твору багата, проста і природна. Це досягалося свідомою, цілеспрямованою працею. Монтень писав, що любить мову «просту і нештучну... соковиту і живу, коротку і стислу, не вишукану і прилизану, а сильну і різку».
Твір Монтеня поклав початок розвитку жанру ессе, в якому предметом зображення є внутрішній світ однієї людини - самого автора, його індивідуальне сприйняття, відбиття в його свідомості найрізноманітніших проявів життя.
«Досліди» мали велике значення для розвитку французької прози, значною мірою вплинули на передову думку та творчість європейських письменників наступного часу, а з сучасників Монтеня найбільше на великих англійців - Ф. Бекона і В. Шекспіра.
31.
