Л.Піранделло

. італ. письм. Рання творч. – веризм. У критичному ставленні до бурж. світу, в зображенні його суперечностей і пороків твори П. близькі до критичного реалізму (романи "Знедолена", 1901; "Небіжчик Маттіа Паскаль", 1904; багато новел). Пізня творчість П. позначена інтересом до філос.-психологічних проблем та звертанням до худож. умовності. Відіграв важливу роль у перебудові італ. і європ. театру 20 ст. (драми "Шість персонажів шукають автора", 1921; "Генріх IV", 1922; "Якою ти мене хочеш?", 1930, та ін.). Нобел. премія, 1934. Він вперше у XX ст.. продемонстрував театр, зосередж. на психологізмі,або символ.умовності. 1899-поет.зб. «Радісний біль» («Mai giocondo»), у якій уславив язичницьку повноту життя на противагу христ. покірності. Пізніше він почав писати новели та романи. У ранній період своєї творчості -веризм (реаліст.напрям в іт.літ., близький до францу. натурал.) з його увагою до повсякденного життя, до біолог. проявів людини, з прагненням «науково» описувати темні сторони дійсності. Перша зб. новел Піранделло «Кохання без кохання»(1894). Потім розробляє власний літ.стиль - «гуморизм», з темами: порожнеча й абсурдність життя, нікчемність «маленької» людини, ілюзорність існування, неможливість осягнути істину, оскільки вона багатолика та мінлива, як сама людина. Життя людини-це трагікомедійний спектакль, у якому люди-актори носять маски, що не відпов. їхньому справжньому «Я». У кожного своя правда, справжнє-лише грубе фізіолог. життя люд.. І, навпаки, ілюзія (улюблене слово Піранделло-теоретика) не менш, якщо не більш реальна, ніж дійсність. Виникає гумор-гіркий, але холодний відчай спостерігача, котрий бачить протиприродність, здавалось би, природного, нормального існування і неминучість мінливості долі. (1908-есе «Гумор», «Наука та мистецтво»). Ств. понад 200 новел, що виходили окремими зб. з 1894 до 1919. Згодом він об'єднав їх у 5-томне видання «Новели на рік», що стало панорамою італ.життя межі століть.  У новелах Піранделло змальовує застиглий світок Сицилії («Донна Мімма»), заскнілі звичаї та традиції («Деякі зобов'язання»), лицемірство і нечулість духовенства ( «Щасливці», «Маленька мадонна», «Благословення»), жадібність і заздрість селянства («Хто заплатить», «Дим»). Піранделло найчастіше бере окремий випадок, який підтверджує загальний абсурд життя. Зазвичай, це стан самотності, безглуздий бунт, божевілля, самогубство, смерть. Такий тематичний ряд значною мірою пояснюється особистою драмою письменника: у 1894 р. він одружився, але дружина, котру він палко кохав, збожеволіла, і письменник упродовж багатьох років спостерігав процес розпаду її свідомості. Новели П.-це маленькі напівабсурдні драми зі строгою композицією. їхній стиль дуже різноманітний: мова точна, сухувата, але трапляються розлогі, розгорнуті фрази, діалог несподівано змінює оповідь; дуже багато не домовлено і залишається у підтексті.  Пірандело визнаний майстер психологічної новели. Особливо відомі його 246 новел з циклу «Новели на рік». Цей цикл Піранделло збирався розширити до 365 новел, на кожен день року, проте план залишився нездійсненним. Події в новелах, як правило, розгортаються в рідній для П. Сицілії. Найчастіше описуються окремі епізоди з життя простих людей. Тематично й стилістично П. розвиває реаліст. традицію, закладену італ. письм. Джованні Верґа. Головна тема-невизначеність людського існування, криза самоусвідомлення.1915- «Якщо це не так …» (пізніше названа «Право для інших»). Сюжети багатьох п'єс Піранделло засновані на раніше написаних ним новелах. У драматургії Піранделло 1910-х років переважають побутові комедії на сіціл. діалекті («Ліола»). В ін.. аспекті та ж проблема поставлена в драмі «Оголені одягаються», в якій описана святенницька мораль «порядних» людей. Суб'єктивність моралі і відсутність межі між реальністю і ілюзією стверджується в драмах «Кожен по-своєму» і «Сьогодні ми імпровізуємо». Тема бунту проти дійсності і створення ілюзорного світу втілюється в драмах «Генріх IV», «Життя, яке я тобі даю» .Заслуга Піранделло як драматурга полягає у вивільненні італійського театру від потужного впливу з Франції. П'єса «Шість персонажів у пошуках автора» заклала підвалини модерного психологічного театру в Італії. У 20-х pp. Піранделло створив цикл п'єс «Оголені маски»- вершину своєї драматургії. Маніфест нового театру-«Шість персонажів у пошуках автора»( протиріччя між мистецтвом і життям та представлена соц..трагедія людей, безсилих проти нав'язаної їм «маски»). У передмові драматург говорить про те, що хотів показати, як співвідносяться мистецтво та життя, уява та дійсність у процесі творчості, про те. що тільки мистецтво безсмертне. На сцені актори репетирують іншу п'єсу Піранделло — «Гра інтересів». Тут письменник цитує себе, іронізуючи з власної творчості. Несподівано у зал входять шість персонажів у масках — Тато, Мати, Син, Пасербиця, хлопчик і маленька дівчинка. Усі вони — герої недописаної п'єси і, пристрасно бажаючи реалізуватися, шукають автора. Тато розпочинає розмову з Директором театру про суть театрального мистецтва та його форми, доводячи тезу самого Піранделло про те, що реалістичний «шматок життя» як предмет мистецтва неможливий. Шість персонажів — це наче душі людей, котрі шукають конкретного втілення, їхній автор якось вигадав сюжет, але не попав писати текст. І ось тепер, перервавши репетицію, персонажі вимагають сценічного втілення їхньої життєвої драми. Вона полягає в тому, ідо Тато пішов від Матері, оскільки вона кохала іншого. Від нового чоловіка вона народила трьох пітей, але тепер овдовіла і її обсіли злидні. Через те Пасербиця була змушена стати повією, і першим клієнтом дівчини міг стати Тато, але ситуацію виправило втручання Матері. Якщо всю історію персонажі тільки розповідали, то цей епізод вони розігрують на сцені. Причому їхні слова записує Суфлер, а актори відразу розпочинають репетицію, але на свій лад, з іншими інтонаціями та жестами, від чого персонажі шаленіють, — це ж бо було їхнє життя! Потім вони продовжують розповідати свою драму. Тато, покаявшись, забирає всіх до себе, але тоді обурюється Син, у дитинстві залишений Матір'ю. Усі з'ясовують мотиви власних вчинків, і виявяється, що кожний факт можна тлумачити по-різному. Тато покинув Матір зі шляхетних міркувань, щоби зробити щасливими двох люблячих людей, котрі його, до речі, ненавиділи. Натомість Мати впевнена, що він її просто хотів позбутися. Пасербиця мститься Татові, вважаючи його винуватцем свого падіння, але Тато своє хвилинне плотське бажання не вважає гріхом. Конфлікт закінчується тим, що дівчинка потонула у басейні, а хлопчик, побачивши це, застрілився. І Директор, і актори задоволені «розказаною п'єсою», але на їхній жах діти померли по-справжньому. Життя і гра настільки взаємопереплелися, що роз'єднати їх може тільки смерть. Директор, нічого не розуміючи, гасить світло і втікає, а недовтілені чотири персонажі, з-поміж яких двоє вже мертві, продовжують свій фантасмагоричний хід по театрі. Очевидно, Піранделло перейшов від прози до драматургії тому, що саме принцип перевтілення, що лежить в основі акторської гри, міг найповніше виразити уявлення письменника про багатоликість людини та сплав реального і фантастичного буття, про ілюзію, яка тільки на сцені, під час спектаклю, виявляється реальнішою за саму дійсність. В основі театру Піранделло-його розуміння життя та людини. Два складники його театру-інтелект.-філософська драма й умовний гротескний балаган, а новаторство драматурга полягає в тому, що він відмовився від двох звичних для європейської драматургії речей: розкриття характерів і послідовного розвитку сюжету. П.остаточно замінив реалістичну драму на драму ідей. Багато його прийомів стали основою театральної мови XX ст.

 

127. Роман Патріка