Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка популяризація власних ідей. Недаремно найважливішим актом їх інтелектуальної та громадянської діяльності був випуск у 1750-х рр. "Енциклопедії", яка переглянула колишню систему людських знань, відкинула переконання, засновані на забобонах.Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому.Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка: філософ стверджував, що людина народжується "чистим аркушем ", на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні "відомості", важливо лише керуватися при цьому розумом. "Вік розуму" — такою є поширена назва XVIII ст. На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і "чуттєві душі", й "освічені розуми". Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. Остання третина доби позначена розвитком "руссоїстських" ідей, що протиставляли "природу" та "цивілізацію", "серце" та "розум", "природну" людину та людину "культурну", тобто — нещиру, "штучну". Відповідно протягом століття змінювався характер та ступінь просвітницького оптимізму, віра у гармонійний устрій світу. Спочатку успіхи наукової революції, особливо відкриття Ньютоном закону всесвітнього тяжіння, сформували уявлення про Всесвіт як про єдине та гармонійне ціле, де все у кінцевому підсумку спрямовано до добра та злагоди. Етапною подією, що спричинила значні зміни у цих переконаннях, був землетрус у Лісабоні у 1755 році: місто було зруйноване на 2/3, 60 тисяч мешканців його загинуло. Нещадність стихії стала предметом гірких роздумів багатьох просвітників, зокрема Вольтера, який присвятив сумній події, що змінила його уявлення про Всесвіт, "Поему про Лісабон". Цей факт є підтвердженням, що XVIII ст. було епохою, коли складні філософські ідеї обговорювались не лише у наукових трактатах, а й у художніх творах — поетичних, прозових. Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено-містичних, ідеальних питань. У це "філософське", як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії — деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука. Література втрачає свою пишномовність, стає наближеною до публіцистики.
Напрями Просвітництва: 1.
Просвітницький класицизм – естетичні засади ті ж, набирає особливостей впливу на суспільний лад (після вистави виходили на площу з метою чогось вимагати). Зявляються п’єси на побутові теми, щоб зняти межу між актором та глядачем.. зникає любовна тематика, її заміняють релігійні, соціальні колізії. Найвизначніший представник – Вольтер («Орлеанська діва», «Кандід») 2.
Просвітницький реалізм. Суч.англ.літ-зн. не визнає такого напряму, вважають, що це просвітницький реалістичний роман, бо реалізм як напрям сформувався у 19 ст. Проте можна вживати цей термін не як напрям, а як худ.мето. Реалісти намагаються об’єктивно зобразити дійсність, реалізм демонструє соціальну детермінацію людської поведінки (людина залежна від суспільства). !!!Цей реалізм оптимістичний (твори завжди мають щасливу розвязку). айпопулярніший жанр – роман. Англія : Дефо, Свіфт, Філдінг, Річардсон. Франція : Монтескє, Лесарж, Вольтер, Дідро. 3.
Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії". Написав ще «Життя і думки Трістрама Шенді джентльмена». Проте це не лише культ почуттів, с-ти не заперечували культу розуму, просто додали до розуму почуття. Сентименталісти відкинули раціоналізм Декарта, на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта "Я мислю, отже існую", прийшла теза Жан Жака Руссо: "Я відчуваю, отже існую". Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: "Розум може помилятися, почуття — ніколи". Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Культ серця в теорії Руссо поєднувався з культом природи, бо тільки на лоні природи почуття розвиваються вільно й природно. Ця думка — головна теза його роману "Юлія або Нова Елоїза". Руссо вважав, що правда — вчитель людини, порадник у сердечних справах. Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів. Представники : Руссо, Гете. 4.
Рококо – як інваріант бароко, це дрібні деталі, інтимне середовище. Найбільше розвинувся у фр.поезії. важливу роль відіграє красива пишна мова. Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її мінливих смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (
палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мистецьке
ремесло —
ткацтво, ювелірство,
порцеляна,
меблі,
гобелени. Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повинні були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в
садах бароко і в
павільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась
косметика — білила,
пудра, рум'яна, чорна фарба(сурма)для брів, мушки. Косметику рясно використовували як шляхетні жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі — різне розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож. В живопису доби рококо переважали свята і
театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон, штучні і приємні
пейзажі, пристосовані лише для
побачень,
флірту,
танців, шляхетного і легковажного
дозвілля. В портретах — всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала числені недоліки осіб і надзвичайно складні проблеми. Найбільший відбиток стиль рококо мав в літературі Франції. Література рококо — це перш за все малі літературні форми — серед них
новели, еротичні вірші, пасторалі, комедії масок.Лірика французького рококо сильно відрізнялася від пафосного і важкуватого
класицизму, за що отримала назву «легкої поезії» чи навіть «поезії миттєвостей». В стилістиці рококо писали
сонети,
епіграми,
мадригали, застольні пісні.За літературу в стилі рококо бралися забезпечені верстви населення, освічені, позбавлені матеріальних скрут, головні споживачі веселого дозвілля і необтяжливих зайнять. Тому тут часто представники аристократичних родин чи багатії маркіз де Лафар , граф Кейлюс, абат де Фавр(«Чотири години дами за туалетами»), маркіз де Пезаї («Купання Зеліди»), граф
Еваріст Парні(поетична збірка «Еротичні вірші»), Луве де Кувре, син паперового фабриканта.
5.Передромантизм. ДЕФО, Основоположником європейського реалістичного роману нового часу вважається
Д.Дефо. Дефо є основоположником таких різновидів жанру роману, як роман пригодницький, біографічний, роман-виховання, психологічний, історичний, роман-подорож. Літературну діяльність Дефо розпочав у 1697 p., коли вийшов його перший памфлет «Опыт о проектах». Близько 500 творів написав письменник. Проте, мабуть, немає людини, не знайомої з
«Робінзоном Крузо», одним з кращих творів світової літератури.Дефо стверджував, що історія ця нібито написана самим Робінзоном Крузо, для того, щоб віддати належне мудрості Провидіння. Насправді автор «Робінзона Крузо» піддав належне розуму, волі й працьовитості людини, яка перемагає в нелегкій боротьбі з відчаєм і зневірою. Давно переступивши через усі національні й державні кордони, перший і найкращий роман Дефо витримав найважче для творів мистецтва випробування — випробування часом.
1719 р. став помітною віхою в історії англійської літератури. Того року вийшов друком славетний «Робінзон Крузо»-перший великий англійський роман, який справив значний вплив на подальший розвиток усієї європейської прози.«Робінзон» з'явився на світ, коли його творцеві було майже шістдесят років. Щоправда, літературне ім'я він уже мав, але який же непростий був його шлях до написання свого безсмертного творіння. Непростий, як і вся його літературна кар'єра, як і все його життя. Р. Крузо — «природна людина епохи Просвітництва» На думку зобразити життя людини, що потрапила на безлюдний острів, письменника наштовхнув реальний випадок. 1704 р. шотландець Олександр Селькірк, штурман одного з британських кораблів, за непокору капітанові був висаджений на безлюдний острів. Через чотири роки й чотири місяці підібрало його інше англійське судно з напівпіратської флотилії капітана ВудзаРоджерса. Сам Роджерс видав 1712 р. книжку дорожніх нотаток, в якій присвятив кілька сторінок Селькірку. Нема підстав стверджувати, що Олександр Селькірк став прототипом Крузо: надто вже велика дистанція між реальним моряком і вигаданим характером; але це історія, яка стала відома Дефо, безперечно, дала поштовх до створення славетного роману.Називаючи пригоди свого героя «незвичайними та дивовижними», письменник аж ніяк не перебільшував. Навіть самий перелік фактів з біографії Крузо здатний справити сильне враження, а тим більше — докладна розповідь. Виходець з пуританської буржуазної родини всупереч волі батька, який мріяв бачити сина юристом, пускається в море, потім стає купцем-мореплавцем, потрапляє в неволю до маврів, з ризиком для життя тікає и рабства, чотири роки володіє цукровою плантацією в Бразилії, вирушає до Гвінеї по чорних рабів і, нарешті, внаслідок корабельної аварії в океані потрапляє на безлюдний острів, де живе двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів.Розповідь у книзі ведеться від першої особи і спершу нагадує і спогади: «Я народився 1632 року в порядній сім'ї...» — такими словами відкривається роман, і мемуарна форма оповіді триває аж до того моменту, коли герой після корабельної аварії опиняється на безлюдному острові. Далі починається «Щоденник» Робінзона Крузо, який він веде, живучи на острові, а потім знову йдуть спогади. Справжній англієць XVIII ст., якого Дефо озброює знаряддями сучасної йому техніки і світоглядом англійської Робінзонові іноді здається, що він знайшов на острові справжню душевну гармонію, але певне критичне ставлення до суспільства, від якого він випадково відірвався, не заважає йому сумувати за ним. Розповідаючи про двадцять вісім років, які провів Робінзон на острові, Дефо вперше в літературі розгорнув тему праці. Важливо відзначити, що в жорстокій боротьбі із стихіями Робінзон не втрачає поняття про совість, співчуття, людяність. Так, готуючись до оборони від можливого нападу дикунів, він, добре розміркувавши, доходить висновку, що дикуни — теж люди і що вони «не більші вбивці ніж ті християни, які вбивають полонених на війні або — як іще і це буває — нищать мечем цілі армії, нічого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і здався».Після «Робінзона Крузо» Дефо написав: пригодницькі романи «МолльФлендерс», «Роксана» 1724, «Полковник Джек». Будь-яку справу Крузо розпочинає з читання молитви, не розлучається з Біблією, але завжди й в усьому керується інтересами вигоди. Він «з цілковитою безсторонністю, наче кредитор», усе зіставляє та зважує, а у своєму щоденнику, який веде з властивою йому акуратністю, він приділяє спеціальну увагу підведенню «балансу» позитивних і негативних сторін свого становища: Дефо — майстер описів.
Характерні риси просвітницького роману «Робінзон Крузо»:• утвердження думки, що розум та праця — головні рушійні сили прогресу людств; • правдоподібність твору надала реальна історія, покладена в основу сюжету; • достовірність оповіді сприяла форма щоденника; • введення оповіді від першої особи, від імені самого героя, давала змогу авторові показати світ очима звичайної людини і водночас розкрити її характер, почуття, моральні якості; • образ Р. Крузо поданий у розвитку; • у центрі уваги не тільки екзотика безлюдного острова й захоплюючі пригоди, скільки людина, її переживання, почуття, коли вона залишалася сам на сам з природою; • Робінзон — дієва й активна людина, справжній син свого часу, він шукає різних засобів виявлення власних здібностей та практицизму; • Робінзон — новий герой. Це не видатна чи виняткова особистість, не історичний діяч, не міфічний образ, а звичайна людина, наділена душею і розумом. Образ головного героя має велике виховне значення;• Екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а передусім людських якостей героя;.• Особливість роману — поєднання конкретики з широкими соціальними й моральними узагальненнями, уславлення активності, трудової енергії, розуму й високих моральних якостей людини, які допомагають їй опановувати світ, а також утвердження великого значення природи для духовного розвитку людства.
«Робінзон Крузо» — зразок реалістичного роману епохи Просвітництва.
41.
