В англомовному літературознавстві період з 1910-их по 1930-і роки (інколи 1914-1964 рр.) традиційно визначається як епоха Еліота”. Томас Стернз Еліот (1888-1965) англо-американський поет, драматург, теоретик літератури та критик, культуролог, філософ, лауреат Нобелівської премії у галузі літератури (1948) за визначний новаторський внесок у сучасну поезію”.
Еліот увійшов в історію літератури та культури минулого століття як реформатор англомовної поезії та літературної критики. Авторитет Еліота в літературі та літературній критиці сприяв ще прижиттєвому визнанню його класиком. Більше того, теорія поезії Еліота значно вплинула на розвиток окремих напрямків в американській новій критиці”. Як помірний авангардист, він виступив у літературі митцем неокласичної орієнтації (Еліот називав себе неокласицистом”). Поетична творчість Еліота стала органічною частиною неокласицизму минулого століття, свідомо зорієнтованого на традицію як філософський та естетико-ідеологічний феномен. Саме прагненням поета осмислити літературне минуле, оновити його, збагативши іншими семантичними відтінками у власному метатексті, можна пояснити те, що Еліота було визнано елітарним митцем минулого століття (К.Брукс, М.Тормелен, П.Слоан, Дж.Вільямсон та ін.).
Безперечною заслугою Еліота в поетичному мистецтві першої половини XX ст. є те, що він усвідомив літературний процес як якісно новий культурний етап та зрозумів необхідність збереження традиції у складний та суперечливий період авангардизму. Так, зокрема, у передмові до збірки есе Священний ліс” ( 1920) Еліот пропонував не сприймати літературу як замкнену у своїй епосі систему творів, а як культурно-естетичну цінність, яка належить усім епохам. Саме здатність переосмислити, використовуючи у власних творах різнорідний матеріал, що належить різним культурно-історичним етапам, стала основою його творчого новаторства. У своїй творчості Еліот не лише задовольнив відчуття традиції та укріпив зв’язок епох, а й розробив поетику зчеплення, основою якої було створення нових єдностей” (Т.С.Еліот) та поєднання непоєднуваного” (У.Скафф). Творчість Т.С.Еліота склала цілу епоху в історії світової літератури ХХ ст. Напружене осмислення поетом трагізму людського існування, відчуження людини, деградації суспільства знайшло втілення в ускладненій художній формі, своєрідній образно-символічній системі, умовно-асоціативних принципах поетики. Поезію Еліота почасти характеризували як герметичну, закодовану, позбавлену ясності й однозначності прочитання. Найрізноманітніші ключі”, які при цьому застосовувалися, сформували надзвичайно широкий і багатоаспектний інтерпретаційний контекст творчості Еліота. Для самого ж поета з’ясування сутності новаторства лежало передовсім у площині традиції. Наголошуючи на необхідності пошуку художньої форми, адекватної сучасному світові, поет вказував, що її можна створити, лише врахувавши досвід попередніх культурних епох. Традиція стала орієнтиром та фундаментом творчості митця. Колосальне розмаїття вихідного матеріалу утворює винятково багате інтертекстуальне поле поезії Еліота, водночас зумовлюючи інтертекстуальність як одну з її домінантних ознак.
Поетичне та філософське світосприйняття Еліота сформувалося під впливом авторитетних мислителів та філологів Америки та Європи. Серед поетів чільне місце у формуванні філософсько-поетичного світосприйняття належить Данте та Шекспіру.
З’ясовано, що твори поета так званого періоду заперечення” це філософсько-поетичний синтез метафізичної, романтичної, символістської та імажистської поезій. Інтеракція у творах перших поетичних збірок перебуває на етапі формування і тому ще не є домінуючим принципом поетики Еліота. Інтертекстуальність у цих творах можна визначити формулою чуже як своє”.
Інтертекстуальна рамка Еліотового метатексту розгалужена. Поет активно використовував упродовж усієї творчості: Біблію; твори Данте Аліг’єрі Божественна комедія” та Нове життя”, твори В.Шекспіра Антоній і Клеопатра”, Буря”, Венера і Адоніс”, Венеціанський купець”, Гамлет, принц Датський”, Дванадцята ніч, або як собі хочете”, Генріх IV”, Макбет”, Коріолан”, Міра за міру”, Отелло, венеціанський мавр”, Перікл, цар Тірський”; в періоди пошуку та заперечення”: Метаморфози” Овідія ; Золоту гілку” Дж.Дж.Фрезера; Від ритуалу до роману” Дж.Л.Вестон. Інтертекстуальність визначає особливості індивідуального стилю Еліота.
У період 1910-1912 pp. були створені і в 1915 р. опубліковані відомі вірші Еліота «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока» («The Love Song of J. Alfred Prufrock»), «Портрет дами» («Portrait of A Lady»), «Прелюди» («Preludes»), «Рапсодія вітряної ночі» («Rhapsody on a Wind Night»). У першому з них іронічно змальовуються претензії жалюгідної людини на щире почуття. Іронічна точка зору розкривається у пародійному використанні мотивів з Данте, В. Шекспіра, Дж. Донна, Р. Браунінга, А. Теннісона. Вірш є потоком свідомості ліричного героя. Альфред Пруфрок усвідомлює, що його переживання сміховинні. Вірш закінчується похмурим висновком про нікчемність мрії і неминучість загибелі:
Поезія Еліота стримана, навіть холодна. У його віршах відтворюються позаособистісні почуття людей. На відміну від романтиків, Еліотне вивільняє емоції, а втікає від них, створюючи деперсоналізовану поезію, у якій немає образу індивідуалізованої особистості.
Рання творчість Еліота розвивалася під впливом естетичної програми неокласицизму та імажизму. Засновником цих течій в Англії був філософ та поет Т.Е. Г'юм, котрий виступив проти романтичного мистецтва. Поети-імажисти, що гуртувалися навколо журналу «Егоїст», — Р. Олдингтон, X. Дулітл, американець Е. Паунд були прибічниками строгого, точного, образного стилю і цілісного ритмічного малюнку вірша. Вони захоплювалися французькою, давньою італійською, китайською і японською поезією. Ідеал строгої системи неокласицизму особливо приваблював Еліота. Він негативно ставився до мистецтва Ренесансу, вважаючи, що воно створило підґрунтя для індивідуалізму. Взірцем поезії для Е. стали англійські «метафізичні поети» XVII ст., і передусім Дж. Донн. У своїх есе «Ендрю Марвелл» (1921) та «Метафізичні поети» (1921) Еліот порівнює французьких символістів з «метафізиками», зауважуючи, що у своїх віршах вони (Е. має на увазі П. Лафорга і Корб'єра) «ближчі до школи Донна, аніж будь-який сучасний англійський поет». Еліот вважає, що й класичні поети (Ж. Расін) володіли здатністю чуттєвого вираження думки, яка так імпонувала йому у «метафізиків». Таким чином, Еліот виокремлює три особливо близькі йому поетичні традиції: метафізичну, класичну і символічну.
У своїй поетиці Еліот використовує принцип поєднання різних видів мистецтва — музики, живопису, кінематографу. У деяких поезіях Еліот виразно помітні сатиричні елементи ( «Гіпопотам» — «The Hippopotamus», «Суїні випроставшись» — «Sweeney Erect», «Суїні серед солов'їв» — «Sweeney Among the Nightingales»; усі ці вірші написані у 1920 p.)
З 1922 по 1939 рік Еліот видає і редагує журнал «Критеріон», навколо якого об'єдналися письменники — модерністи різних країн.
У 1930 році Еліот видає поему «Великопісна середа» — роздуми людини, яка шукає спокою і знаходить його в релігії.
В останній своїй поемі «Чотири квартети» (1943) Еліот розмірковує про життя і смерть: життя невід'ємне від смерті, смерть веде до спілкування з Богом.
Європейську славу здобула поема Еліота «Безплідна земля» (1922). її публікація збіглася з виходом у світ джойсового «Улісса» та романів М. Пруста з циклу «У пошуках утраченого часу». Молода літературна генерація сприйняла поему Е. як справжнє одкровення; читачів приголомшувала глибина вираженого у творі «соціального почуття». Проте задум Еліота був дещо іншим: показати не конкретний історичний момент, а передати трагічність самого єства життя, трагедійність буття. У поемі розгортається тема марних зусиль і безглуздих хвилювань людини, які однаково призводять до невблаганної смерті. В асоціативних образах Еліот відтворив свої уявлення про деградацію сучасного суспільства, про його занепад і мертвотну сутність. Метою “Безплідної землі” Т. Еліота є усунення розриву між минулим та справжнім, повернути мові минулу емоційність та смислову насиченість. Предметом роздумів автора “Безплідної землі” постає людина початку XX століття. Людина як суб’єкт світу та культури.
Людина та її власна сутність, згідно поглядів Еліота, є причиною трагедійності власного життя. Первородний гріх розділив людину і Бога. Покора та усвідомлення власного місця в системі світотворення може наблизити людину до Бога. Однак історія, за Еліотом, є не рух до Бога, а постійне відтворення первородного гріха. Людина присвячує своє життя задоволенню земних бажань, що спричиняє розпад внутрішньої цілісності. Друга тема поеми – метаморфози, зміни або відродження. Згідно Еліоту метаморфоза – це сутність буття та культури. В матеріальному світі все змінюється, відбувається зміна одних форм іншими. Сталим є лише процес. Тема має два плани – реальний та ідеальний. Ідеальний план пов’язаний з контекстом джерела, з якого взята цитата. Реальний план – трансформація ідеального в контексті “Безплідної землі”. Ідея „смерті-в-житті” трансформується в ідею „відродження-в-смерті”. Намагаючись відродитись, людина прагне повернутись до Бога, однак це прагнення є реалізацією первородного гріха, що віддаляє людину від Бога. Згідно Еліоту, коло замикається і людина вибудовує собі тюрму.
Поема „Безплідна земля” показує, що людина, як суб’єкт світу, втративши відчуття абсолютних цінностей, позбавлена джерела життя. Вона замикається на власній особистості і його життя стає низкою кінцевих форм та пустих понять, що безперервно змінюють одна одну.
У першій частині поеми («Поховання померлого») з'являється тема смерті; її пророкує ясновидиця Созостріс: «Я покажу тобі сам жах у жмені пороху». У другій частині («Гра в шахи») звучить думка про те, що життя схоже на гру — пересування фігур, зміну ситуацій. Тут також йдеться про смерть. У третій частині («Вогненна проповідь») чути «кісток глухе торохтіння й хихотіння, як погрозу». Сліпий віщун Тіресій розказує про чоловіків та жінок, які не зазнали кохання. У п'ятій частині («Що нагримів грім») поет акцентує тему загибелі всього живого. У безводній скелястій пустелі гримить грім, але немає дощу. Люди скуті страхом, наче кайданами. Поема завершується мотивом безумства і тричі повтореним санскритським словом «schantih» («мир, вищий за всяке розуміння»).
Поемі притаманний міфологізм. Автор використовує міфи про святий Грааль, про Адоніса та Озіріса. Звернення до міфу пов'язане з прагненням створити універсалію буття. Провідними стають образи безплідної землі і долини кісток. Вірші Еліота іронічні та похмурі. Вони вирізняються ускладненістю та фрагментарністю форми. Поема побудована на асоціативному зв'язку різних образів, мотивів, сцен. У поетичну систему включені штрихи з «Пекла» Данте, «Бурі» Шекспіра. Трапляються фрази різними мовами.
Тема деградації та загибелі людини перебуває у центрі поеми «Порожні люди»( 1925): «Ми видовбані люди / Ми солом'яні незграби / Разом хитаємось / Голови наповнює нам солома / Наша мова не значить нічого / Коли шепотом озиваємось до себе / Наш голос як шелест сухої трави/ Яку наскрізь продмухує вітер / Як скрегіт лапи пацюка / На розбитому склі / В сухій нашій пивниці» (пер. Ф. Неуважного). Поема закінчується пророцтвом про кінець світу, проте автор зумисно змальовує апокаліптичні мотиви без трагізму.
Важливу роль вiдiграють епiграфи. Перший, «Мiстер Курц померла», Елiот взяв з повiстi Дж. Конрада «Серце пiтьми» i пов’язаний вiн з темою втраченої вiри. Саме такою поганою англiйською мовою служанка повiдомляє про смерть бiлого мiстера Курца, якого одне плем’я у Конго вважало за бога. Якщо вiн помер, виходить, богом вiн не був. Так виникає тема зневiри, тема оманливих вiрувань. Другий епiграф, «Подайте Старому Гаю», пов’язаний зi старовинною англiйською традицiєю: кожного року 5 листопада спалювати опудало Гая Фокса, одного зi змовникiв, що намагалися пiдiрвати англiйський парламент. Напередоднi 5 листопада дiти ходять з опудалом i прохають подати пеннi. Потiм опудало спалюють. Цей епiграф натякає на схожiсть героїв поеми, «порожнiх людей», з опудалом Гая Фокса, а також тугу за життєдайним вогнем для «порожнiх людей», вiд якого вони мають очистити ся або згорiти, якщо бiльше нi на що не здатнi. Хто ж вони, цi «порожнi люди»? Так поет називає своїх сучасникiв, якi зневiрилися, в душах яких лише порожнеча i труха i немає нi почуттiв, нi сутi. «Порожнi люди» ходять у «царинi смертi». У поемi складна система образу Смертi. Люди зневiрилися, тому не вiрять i в безсмертя. Невiра в безсмертя, за Елiотом, i є смерть. Тому «порожнi люди» вже мертвi, хоча живуть на землi.
У вірші «Коріолан» (1932), написаному за мотивами шекспірівської трагедії і бетховенівської увертюри до «Коріолана», створений сатиричний образ мілітариста, фашистського диктатора. У поемі «Чотири квартети» («Four Quartets», 1943) втілений релігійно-філософський погляд на світ, на життя і вічність. Композиція поеми ґрунтується на уявленні про єдність чотирьох стихій — повітря, землі, води і вогню, чотирьох пір року та чотирьох стадій людського життя. Відтак існування прирівнюється до смерті. Вмирання означає для поета прилучення до божественного розуму.
У 1930-х pp. Еліот працював у жанрі віршованої драми: «Скеля» (1934), «Убивство в катедрі» (1935), «Родинне свято» (1939).Еліот виступав також і в ролі літературного критика, аналізуючи важливі теоретико-методологічні проблеми, серед яких його особливо цікавили проблема традиції, питання про співвідношення творчої індивідуальності й традиції. Еліот теоретично обґрунтовував формалізм у літературній критиці. Одним з головних принципів Еліота була відмова від розгляду художнього твору в контексті особистості письменника, його біографії. На думку Еліота, твір існує незалежно від автора, він автономний і виступає самостійною вартістю. Це данність, замкнута у самій собі. Концепція Еліота стала наріжним каменем теорії англо-американської «нової критики», послідовники якої відмовляються від соціально-історичної інтерпретації твору, наполягаючи на його іманентній сутності. Головні літературно-критичні збірки Еліота: «Священний ліс» ( 1920), «Користь поезії і користь критики» ( 1933), «Про поезію і поетів» (1957). Еліот розрізняв декілька типів критики — професійну, академічну і критику як різновид мистецтва. Себе він уважав критиком-поетом, як, скажімо, і С.Т. Колріджата М. Арнольда. Як критик Еліот набагато глибший від «неокритиків» та формалістів, його міркування, позначені інтелектуальною проникливістю, й досі не втрачають своєї актуальності, а цінність багатьох думок та спостережень Еліота ще треба належно усвідомити.
Творчість
