В літ Д прийшов як автор 1-го в Росії соц.-псих роману. Напрацював свій творчий метод, який назвав фантастичним реалізмом. Його романи пошуково-ідеологічні, бо і їх центрі філософські, політичні проблеми. У романах присутній психологізм. Сюжети х-ся драматизмом і напруженістю
«Злочин і кара» відкриває новий, вищий етап творчості Достоєвського. Тут він уперше виступив як творець принципово нового типу роману у світовій літературі, який М. Бахтін назвав поліфонічним (багатоголосим). Починаючи зі «Злочину і кари», письменник щедро використовував у своїх романах кримінальну хроніку, вводячи в сюжет події реального життя: наприклад, певні обставини справи вбивці Герасима Чистова; долі французького авантюриста Ласенера та багато ін. — в основі фабули «Злочину і кари»; нашуміла справа про вбивство Жемариних прямо обговорюється на сторінках роману «Ідіот»; матеріали процесу над терористичною групою С. Нечаева (1871) використані в романі «Біси» і т. п. У «Злочині і карі» людина-«універс» була показана в основному на негативному полюсі своєї «широкості». В «Ідіоті» автор поставив перед собою протилежне завдання — «зобразити цілком чудову людину». Це була ідея «старовинна й улюблена», що сходила до попереднього «рожевого» світогляду письменника. «У світі є лише одна позитивно-чудова особа — Христос», через те головний герой зорієнтований перш за все на його образ.
«Брати Карамазови» Реальний, соціально-історичний шар твору — панорама сучасної Росії. Кожен із героїв, як зазвичай у Достоєвського, є втіленням певної «ідеї». Зіткнення цих життєвих установок і визначає дію роману. Огидний у своєму цинізмі та розбещеності старий Карамазов — своєрідний символ смерті та загнивання російського суспільства 60-х pp. Старший син, Дмитро, — людина стихійна, «широка», у ньому добро перемішане зі злом. Він заплутується у своїх пристрастях, він заходить у моральну безвихідь; але, попри все, в його душі, — запорука майбутнього воскресіння в іншому, праведному житті. «Винуватість за всіх», яку несподівано відчуває Митя після звинувачення його у вбивстві батька, передбачає хресний шлях страждання, покутування: через те герой готується в Сибіру заспівати «гімн Богу». Дмитра притягує до Альоші, який є втіленням справжнього «живого життя». Навпаки, з Іваном, який уособлює могутність заперечення, чари зла, в нього немає нічого спільного, їхні стосунки суто зовнішні. Саме Іван — справжній, «по ідеї», вбивця батька. Смердяков — жалюгідна постать — лише виконавець його злої волі. Іван такий самий нігіліст (у соціальному, моральному й онтологічному планах), як Раскольников і Ставрогін. На цій дорозі його чекають не моральний подвиг, як Альошу, не відродження до нового життя, як Дмитра, а крах особистості (божевілля) і смерть (свідчення цьому — самогубство Смердякова). Апофеоз нігілізму у творі, та й у всій творчості Достоєвського — створена Іваном поема «Великий інквізитор». «Брати Карамазовы» письменник задумував як серію романів.
68.
