Соціологічні теорії останньої чверті XX ст.
В останній чверті XX ст. у західній соціологічній думці з'явилися дві нові потужні теорії. Ідеться про теорії постіндустріального суспільства та постмодернізм. Якщо теорії постіндустріального суспільства виступила продовженням теорії індустріальної фази суспільного розвитку, то соціологічний постмодернізм став відносно новим феноменом, пов'язаним із принциповою зміною ролі культури в житті сучасного соціуму.
Основою концепції постіндустріального суспільства є оцінка нового соціуму останньої чверті XX ст. як такого.В 1973 р. побачила світ книжка Д. Белла "Постіндустріальне суспільство, яке наближається". Він, власне, вперше й вирізнив три великі епохи людської історії та обґрунтував існування доіндустріального (аграрного, традиційного), індустріального та постіндустріального станів. Ці стадії людського розвитку в працях інших соціологів ще були названі "премодерністським, модерністським та постмодерністським станами" (С. Крук, С. Леш) або "першою, другою і третьою хвилями цивілізації" (О. Тоффлер). Назви третього періоду:постіндустріальний капіталізм (Р. Гельбронер);постбуржуазне суспільство (Дж. Ліхтхайм);посткапіталістичне суспільство (Р. Дарендорф, П. Дракер);постспоживацьке суспільство (Д. Рісман);постринкове суспільство (Дж. Рівкін);технотронне суспільство (З. Бжезінський);суперіндустріалізм (О. Тоффлер).
Ідеться про такі характерні та якісно нові прикмети (ознаки) нового, постіндустріального стану суспільства, як:
- зменшення ролі матеріального виробництва;
- випереджаючий розвиток сектору послуг та інформації;
- кардинально змінений характер людської діяльності;
- якісно змінені типи ресурсів, що залучуються до виробництва;
- суттєва модифікація традиційної соціальної структури.
Звідси випливають і нові завдання для соціологів. Актуальним на сьогодні стає дослідження таких нових проблем і явищ, як:
- подолання масового виробництва і споживання індивідуалізованим виробництвом і споживанням. Останнє дедалі більшою мірою став продовженням виробничого процесу; індивідуалізоване ж виробництво набирає рис індивідуалізованого створення інформації та знань;
- перетворення інформації на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства;
- процес швидкого заміщення праці знаннями;
- процес заміни трудової діяльності новим типом активності - активності творчої, креативної. Надання пріоритету не нарощуванню масового виробництва благ, але максимальному розвитку людського потенціалу;
- заміна старих методів організації праці й максимальне використання творчого потенціалу робітників;
- зміна соціального статусу і ролі виробника, який поступово перетворюється на просьюмера (термін О. Тоффлера, що складається з двох англійських слів - виробник і споживач), а пролетаріат - на когнітаріат (також термін Тоффлера, який в основі має англійський вираз "пізнавальна діяльність", яка заснована на знаннях та інформації);
- перехід від економізованих ринкових принципів та пріоритетів до постекономічних соціологізованих, нематеріальних цінностей та пріоритетів; розгляд потреб людини як основного орієнтира розвитку й показника продуктивності;
- перерозподіл структури часу з більшим приділенням уваги сім'ї, діяльності в громадських організаціях, самоосвіті, фізичній культурі та спорту;
- створення нових форм сім'ї, соціального партнерства, підвищення ролі знань і зміна системи освіти з переходом від педагогіки монологу викладача до педагогіки діалогу викладача і студента, перетворення освіти на процес пожиттєвого здобуття знань із дедалі більшою роллю самоосвіти в ньому;
- творення нових систем та ієрархій особистісних і групових ідентичностей, серед них етнічних тощо.
Ставлення соціологів до постмодернізму
Що ж до соціологічної доктрини доби постмодерну, то одні дослідники вважають, що вона може бути розглянута як зворотний бік постіндустріальної доктрини, оскільки постмодерністи-соціологи розглядають ті складові соціальних процесів, які випали з поля зору постіндустріалістів, і пропонують ширший підхід до нової соціальної реальності та місця людини в ній. Інші соціологи дотримуються думки, що це свого роду псевдовчення, мода на яке змушує багатьох молодих дослідників приділяти йому основну увагу як "останньому слову" в галузі соціогуманітарних наук. Нарешті, серед соціологів є багато прибічників думки про те, що постмодернізм є попросту виродженням соціології і тому взагалі не може претендувати на серйозну увагу науковців.
Три фази історико-культурного розвитку
В історико-культурному (як і в історико-економічному) розвитку людства також вирізняються три фази: премодерн (або премодерніті), модерн (або модерніті) й постмодерн (або постмодерніті). Відповідно в теоретичних відображеннях цих фаз також знайдемо тріаду: класика, модернізм і постмодернізм. Постмодерний стан вважається властивим одночасно всім сферам суспільного життя постіндустріального суспільства. Тому, наприклад, Е. Ґідденс спеціально наголошує на синонімічності понять "постмодерну" та "постіндустріального суспільства".
Соціологічне розуміння доби постмодерну
Власне тому подано загальне розуміння доби чи ситуації постмодерну, його характерні риси, важливі насамперед для соціології.
Постмодернізм визначається як динамічно рухливий (залежно від національного контексту) комплекс уявлень, для якого найкращими відповідниками є поняття певної ментальності, особливого погляду на світ, специфічного способу світосприйняття, світовідчуття й оцінки суспільства та людини в ньому, сучасного відчуття духу своєї епохи - епохи кінця XX - початку XXI ст.
Поняття "ментальність" краще відповідає ускладненій структурі внутрішнього світу особи, ніж поняття "стиль мислення" через те, що в перше поняття входить так зване позасвідоме, яке є важливішою складовою і прикметою постмодернізму. Всередині цього комплексу ментальності, суперечливого і постійно змінюваного, все ж можливо віднайти певні складові компоненти, які й стають предметом дослідження соціології.
Насамперед постмодернізмом заперечується ідея еволюції та соціального прогресу і натомість висувається теза про дискретність історії. Замість довгого ланцюга неперервного історичного розвитку за висхідною історія розглядається як певний дисконтинуїтет (за висловом того самого М. Фуко), або постійні розриви неперервності
Сучасний стан суспільства називають "мутопією" (від лат. mutare- змінювати і давньогрец. topos - місце), тобто він становить постійну мінливість, здатність до мутацій. Термін "мутопія" запроваджений угоро-американським вченим І. Чічері-Ронай і означає перетворення суспільства на спільноти споконвічних кочівників-номадів, відірваних від материнського ґрунту, корінь етнічності тощо. Іншою назвою для людей, що живуть у такій мутопії, є запропонований Д. Гарвей вираз "покоління кіборгів". Кіборги формуються внаслідок процесу зрощування людини у своєму побуті з сучасною "хайтек" (або високою технологією). Сформувався й сучасний специфічний модус життя таких людей з притаманною йому нестримною гонитвою за новаціями техногенної цивілізації та цілковитим браком моральних орієнтирів. Логічним вислідом такого умонастрою є прагнення позбутися історії та пов'язаного з нею комплексу відчуттів і уявлень традиційної культури як непотребу; почуття відповідальності, емоційних зв'язків, національного самовизначення, усієї традиційної системи авторитетів.
Два підходи до постмодерної людини
4. Однак насправді центральним пунктом концепції постмодернізму є сукупність якісно нових уявлень про сучасну (вірніше, постсучасну, якщо дотримуватися термінології постмодернізму) людину. Виразно проявляється існування двох підходів до розуміння й відчуття людини.
Для одних постмодерністів нова ситуація людини отримує означення "смерть суб'єкта", коли мається на увазі просвітницька й позитивістська за характером людина доби модерніті (або індустріального суспільства). Такий індивід, людина з її раціоналізмом, обожненням науки й техніки, вірою у безмежний прогрес людства, з цілісною системою цінностей та моральних принципів поступово зникає, вмирає. Його місце заступає так званий децентрований суб'єкт (за виразом Ж. Лакана), або дивід. "Децентрований суб'єкт" означає нове створіння техногенної цивілізації з розщепленою свідомістю, прогресуючим зменшенням питомої ваги раціональних складників і відповідно збільшенням значення позасвідомих складників його внутрішнього світу.
Інша група постмодерністів наполягає на безболісному переживанні людиною своєї сучасності та на досить легкому пристосуванні особи до неї. Для сучасної (або постсучасної) людини, на їхню думку, характерними є більша стурбованість якістю життя (включно з умовами праці), прагнення досягти успіху в соціальному плані, але найбільше - потреба захистити цінності індивідуального, приватного життя, індивідуальне право на автономність, невтручання суспільства у справи конкретної людини, право на щастя. Для такої сучасної людини притаманна нетерпимість до будь-яких проявів приниження гідності особи.
Загалом соціологія виявилася краще пристосованою від багатьох гуманітарних наук до появи постмодернізму. Багато в чому це стало можливим завдяки існуванню в її структурі інтерпретативного напряму з його увагою до різноманіття спроб дослідження і пояснення феноменів людського менталітету, пошуків сенсу та значень інтерсуб'єктних стосунків тощо. Соціологія також включає емпіричні дослідження, які з часом дедалі більше дистанціювалися від теорій класичного зразка і вимог створення єдиної всеосяжної теорії суспільного розвитку. Нарешті в арсеналі соціології останнього часу набирали ваги якісні методи досліджень з їхнім зануренням у повсякденне життя людей, спробами проникнення вглиб внутрішнього єства людини.
