Етапи:
1. Витоки економічної науки слід шукати в навчаннях мислителів країн Сходу, Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Ксенофонт (430-354 рр.. До н. Е.) і Арістотель(384-322 рр.. До н. Е.) вперше вводять до наукового обігу термін "економія", що означає мистецтво ведення господарства. Аристотель виділяв два терміни: "економіка" (природна господарська діяльність, пов'язана з виробництвом продуктів) і "хремантистика" (мистецтво наживати багатство, робити гроші).
2. Економічна теорія як наука в період становлення капіталізму, зародження первісного капіталу і насамперед у сфері торгівлі. На вимоги розвитку торгівлі економічна наука відгукується появою меркантилізму - першого напряму політичної економії.
3. Вчення меркантилістів зводиться до визначення джерела походження багатства. Джерело багатства вони виводили тільки з торгівлі та сфери обігу. Саме багатство ототожнювали з грошима. Звідси і назва "меркантильний" - грошовий.
4. Вчення Вільяма Петті (1623-1686) є перехідним містком від меркантилістів до класичної політичної економії. Його заслуга в тому, що він вперше оголосив джерелом багатства працю і землю.
5. Новий напрямок у розвитку політичної економії представлено фізіократами, які з'явилися виразниками інтересів землевласників. Головним представником цього напряму був Франсуа Кене (1694-1774).
6. Подальший розвиток економічна наука отримала в працях Адама Сміта (1729-1790) і Давида Рікардо (1772-1783). А. Сміт у книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1777 р) систематизував всю суму накопичених на той час економічних знань, створив вчення про суспільний поділі праці, розкрив механізм вільного ринку, який назвав "невидимою рукою". Давид Рікардо продовжив розробку теорії А. Сміта в роботі "Початки політичної економії та оподаткування" (1809-1817). Він показав, що єдиним джерелом вартості є праця робітника, який і лежить в основі доходів різних класів (заробітної плати, прибутку, відсотка, ренти).
7. Спираючись на вищі досягнення класичної політичної економії, К. Маркс (1818-1883) розкрив закони розвитку капіталізму, його внутрішнє джерело саморуху - протиріччя; створив вчення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі; вчення про додаткової вартості; показав історично приходить характер капіталізму як формації.
Напрями:
1)Неокласичний синтез
Неокласичний синтез являє собою подальший розвиток і разом з тим в деякому роді "примирення" підходів до аналізу економічних процесів. Якщо, приміром, Кейнс досить критично оцінював здатність цін гнучко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури, то представники неокласичного синтезу прагнули "реабілітувати" ціни, доводячи, що вони сприяють оптимальному розподілу і найбільш повного використання ресурсів. Розглядаючи проблему зайнятості, прихильники "змішаної" системи висловлюють незгоду з "неповною зайнятістю", висунутої Кейнсом. У той же час коригуються погляди супротивників Кейнса.
Основна ідея "синтезу" полягає в тому, щоб розробити більш загальну економічну теорію, яка відображатиме зміни в господарському механізмі, результати пізніших досліджень і все позитивне, що міститься в роботах попередників.
Найбільш відомими представниками неокласичного синтезу є американський економіст Пол Самуельсон (нар. 1915), американський економіст російського походження Василь Леонтьєв (нар. 1906), англійський вчений Джон Хікс (1904-1989).
Особливості неокласичного синтезу:
1) Для неокласичного синтезу характерне розширення та поглиблення тематики досліджень. Мова йде не про корінний перегляд, а про розвиток загальноприйнятої теорії, створення систем, які об'єднують, узгоджувальних різні точки зору;
2) Широке використання математики як інструмент економічного аналізу;
3) Прихильники неокласичного синтезу уточнювали старі і розробляли нові проблеми у відповідності зі змінами, що відбуваються в індустріальній основі і механізмі ринкової економіки. Дискутуючи з опонентами, вони прагнули синтезувати традиційні погляди з новими поглядами й підходами.
Деякі автори вважають дещо умовним сам термін "неокласичний синтез". Виражається незгода з позиціями і трактуванням провідних теоретиків. В основному критика зводиться до двох моментів.
По-перше, теоретиків неокласичного синтезу дорікають у невиправданому звуженні кола розглянутих проблем. Будучи активними прихильниками математизації економічної науки, вони цікавляться в першу чергу і головним чином тими питаннями, які піддаються форматизації, можуть бути виражені за допомогою формул і рівнянь. А те, що виходить за межі строгих кількісних оцінок, наприклад, уточнення цілей суспільного розвитку, шляхи досягнення національної злагоди, опиняється за межами чистої теорії.
По-друге, увага нерідко концентрується на другорядних питаннях, на розгляді приватних змін і побічних процесів. Корінні, принципові, структурні зміни виявляються забутими економістами неокласичної школи. Досить часто дуже важливі процеси, глибинні взаємозв'язки, довгострокові тенденції залишаються долею представників неортодоксальної економіки.
2)Сучасне кейнсіанство
Сучасне кейнсіанство виступає у вигляді декількох течій. Ще в 60-70х роках на арені економічної думки з'явилося таке велике напрямок, як посткейнсианство. Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було англійське ліве кейнсіанство, центр якого знаходився в Кембриджі, де тривалий жила і працювала лідер цієї течії - Дж. Робінсон. З іншого боку, діяльність таких економістів у США, як Ф. Клаудер, А. Леонхуфвуд, Х. Мінскі та інших. Кейнсіанців і їх критиків розділяє питання про стабільність економічної системи. Прихильники сучасного кейнсіанства і раніше, виходять з того, що в капіталістичному господарстві існують стійкі причини, здатні викликати хворобливі відхилення від стабільності зростання і повного використання ресурсів, а тому необхідно втручання держави для їх коригування.
Сучасне кейнсіанство навряд чи можна назвати макроекономічною теорією ефективного попиту. Акценти зміщені на інші галузі аналізу, пов'язані в першу чергу з функціонуванням ринків-капіталів, товарів і праці. І тут основна увага приділяється аналізу проблем, що породжуються активним впливом фінансової сфери на хід реального виробництва.
Наступною найважливішою проблемою, розробкою якої зайнято сучасне кейнсіанство, є розвиток теорії ціноутворення як нової основи макроекономіки. Мета цієї теорії - показати особливості ціноутворення в реальних умовах сучасного капіталізму, коли переважання великих фірм здатних в певних межах регулювати ціни та обсяги виробництва, поєднується з пануванням сильних профспілок і колективними договорами про заробітну плату, коли в процеси ціноутворення втручається держава, тобто в умовах існування регульованих ринків товарів і робочої сили. У цій новій ситуації (недосконалої конкуренції) ціни не змінюються настільки швидко й еластично, щоб у достатньо короткий строк привести у рівновагу нове співвідношення попиту і пропозиції ("розчистити ринок"). У підсумку фірми реагують на зміну ситуації на ринкахколиваннями обсягів виробництва, результатом яких і є тривалі відхилення від стану рівноваги з неповним використанням виробничих потужностей і робочої сили.
Криза кейнсіанства останніх десятиліть викликав пожвавлення неокласичного напрямку, але він же сприяв виникненню нових тенденцій в самому кейнсіанській. Звичайно, відмінності між цими двома провідними напрямами сучасної економічної науки не можна абсолютизувати. Вони стосуються головним чином вихідних уявлень про механізми пристосування економіки до нерівноважним ситуацій або "недосконалостей" ринку, про швидкість цього пристосування і про те, хто, в кінцевому рахунку, здатний швидше, ефективніше і дешевше поправити справу - ринок чи держава.
3)Ліберальний напрям в економічній теорії
Виникнення лібералізму як течії західної економічної думки відноситься до ХVIII століття. У його основі лежить політична філософія лібералізму, кредо якого - знаменитий принцип "laisser faire" ("не заважайте діяти") - можна розкрити, як дозволити людям робити, що вони хочуть, надати їм право бути самими собою в економічній діяльності та у віросповіданні, культурі, повсякденному житті і думки.
Неолібералізм - напрям в економічній науці і практиці господарської діяльності, що має в основі принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації.
Сучасні представники економічного лібералізму слідують двом, певною мірою традиційним, положень: по-перше, вони виходять з того, що ринок (як найбільш ефективна форма господарювання) створює найкращі умови для економічного зростання, і, по-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи учасників економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції і здійснити контроль там, де відсутні ці умови. Практично (і це в більшості випадків змушені визнавати неоліберали) держава тепер втручається в економічне життя в широких масштабах і в різних формах.
По суті, під назвою неолібералів виступає не одна, а декілька шкіл. До неолібералізму прийнято відносити чиказьку (М. Фрідман), лондонську (Ф. Хайєк), фрайбурзькой (В. Ойкен, Л. Ерхард) школи.
Сучасних лібералів об'єднує спільність методології, а не концептуальні положення. Одні з них дотримуються правих (противники держави, проповідники абсолютної свободи), інші - лівих (більш гнучкий і тверезий підхід до участі держави в економічній діяльності) поглядів. Прихильники неолібералізму зазвичай виступають з критикоюкейнсіанських методів регулювання економіки. У США і в деяких інших західних країнах сучасна неоліберальна політика спирається на ряд економічних підходів, що одержали найбільше визнання. Це - монетаризм, який передбачає, що капіталістична економіка має внутрішні регулятори і управління повинне спиратися переважно на грошово-кредитні інструменти; економічна теорія пропозиції, що надає важливе значення економічним стимулам; теорія раціональних очікувань: наявність інформації дозволяє передбачити наслідки економічних рішень.
У цілому зміцненню ідей лібералізму в значній мірі сприяв успіх економічної політики, заснованої на принципах економічної свободи, яку в різні періоди проводили уряди провідних країн Заходу. Найбільш показовим у цьому відношенні може слугувати досвід Німеччини, Великобританії і США. Міжнародний валютний фонд також багато в чому будує свою діяльність, виходячи з ідей лібералізму, зокрема, монетаризму.
4)Інституціоналізм
Як течія економічної думки (пов'язана з іменами Веблена, Коммонса, Мітчелла), інституціоналізм порівняно молодий: його виникнення та оформлення як наукової школи ставиться до к. ХIX століття. Але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму отримують широке поширення в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму отримав найменування так званої старої негативної школи. Другий етап тривав з 40-х по 60-і роки ХХ століття; з початку 70-х років відкривається новий - і поки останній - етап у розвитку інституціоналізму.
У інституціоналізму виділяють три основні напрямки, які намітилися в кінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціально-правової та емпіричний (кон'юнктурно-статистичний). Всі вони, незважаючи на спільність фундаментальних положень, значно відрізняються один від одного в підходах, методикою аналізу та трактуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значення окремих інститутів в житті суспільства.
Намагаючись визначити суть "інституціоналізму" ми виявляємо риси, пов'язані з області методології:
незадоволеність високим рівнем абстракції, властивим неокласика, і особливо статистичними характером ортодоксальної теорії ціни;
прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, або "віра в перевагу міждисциплінарного підходу";
невдоволення недостатньою емпірічностью класичної і неокласичної теорій, заклик до детальним кількісним дослідженням.
До цього слід додати вимогу посилити "контроль суспільства над бізнесом", тобто доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку.
Поняття "інституціоналізм" включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поведінки, прийняті в суспільстві, - "інституції". По-друге, це закріплення норм та звичаїв у вигляді законів, організацій, установ, тобто "інститутів". Інститути - форми і межі діяльності людей. Вони представляють політичні організації, форми підприємництва, системи кредитних установ. Цей податковий і фінансовий законодавства, організація соціального забезпечення, пов'язане з господарською практикою. Інституційний підхід означає аналіз не тільки економічних категорій і процесів у чистому вигляді, а й інститутів, зовнішньоекономічних факторів. Прихильників інституціоналізму, як і їх попередників (історичну школу), відрізняє критичне ставлення до звичних канонами неокласиків. Інституціоналісти вважають, що концепції неокласиків не тільки схематичні, але і відірвані від реальності. Адже ціни фактично не визначаються вільною конкуренцією (її давно немає), а фіксуються тими, в чиїх руках знаходиться економічна влада, тобто державою, олігополіями. Політична економія, вважають інституціоналістів , наука не про функціонування, а про розвиток суспільства. Вона повинна відійти від традиційних підходів. Важливо не просто регулювати економічні процеси, а змінювати картину економічного розвитку. До складу економічної навчання повинна входити теорія суспільного управління. Наука не повинна обмежуватися вивченням функціональних залежностей, а державне регулювання зводиться лише до підтримання умов конкуренції. Це занадто вузький підхід. На першому плані повинні знаходитися проблеми еволюції економічних систем, що розкривають механізм змін, що відбуваються.
