Три періоди творчості. Ф. Ніцше утверджувався, як філософ під впливом А. Шопенгауера. Ввібравши основні ідеї останнього, він їх збагатив власним розумінням природи і світу, додав до них здорову долю волюнтаризму. Згодом у Ф. Ніцше все більше вимальовується власна філософська доктрина, змінюється політична концепція світосприйняття. Його філософія втрачає зв’язок з А. Шопенгауром і починає вибудовуватися на ірраціоналізмі та волюнтаризмі – двох наріжних каменях ніцшеанства.
Ф. Ніцше вибудовував свою власну концепцію світосприйняття. Її в цілому за ступенем розвитку поділяють на три періоди.
Перший період (1872 – 1876 рр.). Написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» (1872 р.); «Філософія в трагічну епоху Греції» (1873 р.); «Про істину й неправду в позаморальному розумінні» (1873 р.); «Наука й мудрість у боротьбі» (1875 р.); «Несвоєчасні міркування» (1873-1876 р.).
Уже в цей період Ф. Ніцше охоплюють душевні страждання, що знайшли відображення в його творчості. Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над нею: «Людина повинна знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри. Сам розвиток науки був для нього внутрішньою трагедією, трагедією сучасної науковості.
Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії. Свій перший твір він присвятив аналізу культури античної Греції, зокрема розгляду античної трагедії; він розвиває ідею типології культури, означену Ф. Шіллером, Ф. Шеллінгом, іншими німецькими романтиками. Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Він порівнює два начала: 1) діонісійське – життєве, буйне, трагічне; 2) аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне. Філософ усвідомлює рівновагу двох начал: буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як стихійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили, яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.
Другий період (1878 – 1882 рр.). Ф. Ніцше розробляє проблеми людського пізнання, виявляє зацікавленість позитивізмом і природознавством. Роботи цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878-1880 рр.) – автор вдається до різкої критики моралі тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881 р.); «Весела наука» (1882 р.) – розвиває концепцію «переоцінки цінностей».
Основна проблема цього періоду – накопичення душевних переживань, завдяки яким у душу ллється «вогненне життя». Це життя лише на мить могло піднятися над душевною невдоволеністю. Внутрішнє переживання трактувалося як доповнення до зовнішнього сприйняття. Ф. Ніцше намагався піднестися над однобічним світом сприйняття. Його твори вибудувані, як ланцюг афоризмів.
Третій період (1883 – 1898 рр.). Основні роботи: «По той бік добра й зла» (1883 – 1886 р.); «Генеалогія моралі» (1887 р.); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883 – 1885 р.); «Антихристиянин» (1888 р.)».
У творчості Ф. Ніцше поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження. У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!», «Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля!»
«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім'я власної загибелі, тому що він іде через міст».
Розуміння «волі до влади» Ф. Ніцше. Згідно Ф. Ніцше, філософія, християнська релігія й аскетична мораль відривають людину від джерел самого існування – від життя. Однак часи цих вчень, констатує філософ, пройшли – потрібні нові ідеї. На місце прагнення до осягнення сутності і порядку слід поставити життя як вічний рух, становлення, постійний плин, у якого немає мети, єдність, яку не можна оцінювати як істинне чи помилкове, добре чи зле. За Ф. Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя – це різні модифікації волі до влади, до могутності – найважливішої властивості життя як такого.
Поняття волі, як основи всього існуючого, Ніцше запозичив у А. Шопенгауера, але надав йому іншого відтінку. Життя є не що інше як «воля до влади», воно прагне до максимуму відчуття влади. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - розмірковуваннями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. «Воля до влади» – основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Згідно Ф. Ніцше, протягом всієї історії раби у вигляді духовної помсти намагалися нав’язати свою мораль панам. Найвищого розвитку цей процес набув у християнстві. Іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини. Необхідно провести переоцінку цінностей.
Своїм етичним вченням Фрідріх Ніцше здійснив радикальний розрив з класичною традицією європейського раціоналізму. Він був найбільш незвичайним з усіх моралістів, що стверджував мораль через її критику і навіть радикальне заперечення. Він вважав себе першим “аморалістом”, “справжнім безбожником”, “антихристом”, динамітом, що покликаний підірвати болото звичних уявлень. Ф. Ніцше нещадно критикує цінності традиційного гуманізму, висуваючи гасло “переоцінки усіх цінностей”. Ніцше проводить фундаментальну різницю між двома типами моралі: мораллю панів і мораллю рабів. Під мораллю рабів Ф. Ніцше має на увазі мораль, що сформувалась під впливом християнської релігії, яка поневолює душі людей, паралізує їх творчу енергію, перетворює їх на покірних долі і лицемірних. Рабська мораль, претендуючи на всезагальність, є мораллю юрби, а не особистості. Ця мораль тлумачиться Ф. Ніцше як “воля до заперечення життя”, що виростає з рабського стану.
За Ф. Ніцше, загальноприйнята мораль підриває «волю до влади», яка є основою права сильного, котрий стоїть вище всіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. В основі “моралі панів» повинні бути наступні принципи: єдина безумовна цінність – «життя»; люди нерівні – у них різні життєві сили і «воля до влади»; сильна людина вільна від моральних зобов’язань, не зв’язана ніякими нормами. Усім цим вимогам, за Ф. Ніцше, задовольняє суб’єкт моралі панів - надлюдина («білява бестія»). По суті справи в міркуваннях Ніцше надлюдина займає місце Бога. “Бог помер. Ми його вбили”, – сповіщає Ф. Ніцше вустами Заратустри. І на його місце повинна прийти надлюдина.
Таким чином, погляди Ф. Ніцше цілком перевернули принципи традиційної класичної етики, орієнтованої на ідеали гуманізму і прогрес розуму. “Мораль панів” – це мораль сили і егоїзму, котра теж має певні обов’язки, але тільки стосовно подібних до себе. Позбавлена “моралістичних забобонів”, випущена Ф. Ніцше на свободу “білява бестія” викликала справжнє захоплення у середовищі естетизованої європейської інтелігенції кінця XIX – початку XX століття, бо відкривала для неї нові виміри особистої свободи. Але трапилось так, що ідеї нічим не стримуваного активізму, ірраціонального прагнення до утвердження свого життя, цинічна зневага до гуманістичних цінностей дуже швидко перейшли зі сфери рафінованого філософствування в практичну площину обробки мас, були використані ідеологами німецького фашизму. Коли Гітлер звільняв своїх вояків від моральних сумнівів і химери совісті, він лише посилював руйнівну інерцію цих фатальних думок Ф. Ніцше.
