Домінат (лат. dominus «пан» відносно раба) — форма правління у Стародавньому Римі, що прийшла на зміну принципату, встановлена Діоклетіаном (роки правління 284 — 305). У домінат включають період тетрархії.Словом «домінат» звичайно позначають період історії Стародавнього Риму з IV по VI століття. По-іншому його можна назвати період «пізньої античності». Вважають, що термін «домінат» походить від звичайного для того часу звернення до імператора — «пан і бог» (dominus et deus). Домінат став наступним етапом поступової трансформації Римської республіки в монархію з необмеженою владою імператора. У період принципату старі республіканські інститути зберігалися, і формально продовжували діяти, а глава держави, принцепс («перший») вважався лише першим громадянином республіки. У період домінату сенат перетворюється на орган з декоративними функціями. Основним титулом глави держави замість «принцепс» (перший громадянин) і «імператор» (спочатку почесний титул воєначальників) стає «авґуст» («священний») і «домінус» («пан», малося на увазі, що всі інші є його рабами).Засновником системи домінату звичайно вважається імператор Діоклетіан. Він встановив при своєму дворі звичаї, запозичені зі Сходу. Основним центром влади став бюрократичний апарат, орієнтований на особистість — Домінус. Комітет, який відав збором податків, при цьому називався комітетом «священних (тобто імператорських) щедрот» (лат. sacrarum largitionum). Імператор приймав закони імперії, призначав чиновників усіх рівнів та багатьох офіцерів армії, аж до прийняття християнства імперією, носив титул голови колегії понтифіків.
Реформи Діоклетіана та Констянтина--Царювання «солдатських» імператорів супроводжувалося численними вбивствами римської знаті, особливо сенаторів. Пограбування, заворушення, невдалі завоювання дедалі більше розхитували імператорську владу. Зупинити подільший процес розвалу імперії зміг тільки Діоклетіан (284-305 pp.). який ціною надзвичайної жорстокості закріпився при владі. Йому довелося здійснити кілька реформ, які значно посилили владу імператора. Усю імперію було поділено на 12 областей, керованих окремими управителями. Упорядкувавши фінансові справи, він домігся зниження цін. Трохи налагодилися справи в армії. Діоклетіан поновив переслідування християн. Усе в державі було цілковито підпорядковано владі імператора, яка ґрунтувалася на силі армії та повній покорі підданих. Така особлива форма управління дістала назву домінат.Сам Діоклетіан більшу частину правління провів у своєму палаці-фортеці в Іллірії (на північному заході Балкан). За деякими даними, він сам укоротив собі віку.Наступник Діоклетіана Константин І прийшов до влади в 306 р. Він був дуже популярний серед солдатів, бо з юнацького віку жив у таборах, серед воїнів. Проголошений імператором, Константин розпочав завоювання, яких очікували від нього солдати.Унаслідок грошової реформи випустили нову золоту монету «солід». Фінансова система держави значно поліпшилася, це сприяло пожвавленню торгівлі та загальному зміцненню економіки. Константин не мав постійного місця перебування. До Рима він потрапляв рідко. Столиця втратила своє значення як центр політичного життя. Основну увагу імператор приділив східним територіям, які менше постраждали від набігів варварів, мали стійкіше господарство.Новою столицею держави Константин обрав грецьке місто Візантій, розташоване на європейському березі Боспора Фракійського. Зручне місце на перехресті торгових шляхів з Європи до Азії та з Чорного моря в Середземне сприяло швидкому розвитку міста.За короткий строк грецький Візантій перебудували, перетворивши на квітуче місто, яке назвали по-новому — Константинополь, на честь засновника. У 313 р. відбулось урочисте освячення міста й проголошення його столицею. Тут майже не залишилося старих римських традицій, що сприяло подальшому посиленню домінату. Наприкінці життя, у 330 p., Константин прийняв християнство. Тепер система домінату зміцнилася й остаточно сформувалася. Значну підтримку їй надавала християнська церква. Система домінату відіграла велику роль у посиленні імператорської влади та захисті імперії від зовнішніх ворогів.
