Темперамент (від лат. суміш, співвідношення) – сукупність вроджених індивідуальних особливостей людини, які обумовлюють динамічні характеристики інтенсивності, швидкості реагування, міри емоційності збудливості та врівноваженості, а також особливості пристосування до оточуючого середовища.
Темперамент можна визначити як природну особливість поведінки, типову для даного індивіда, яка виявляється в динаміці, темпі, швидкості, ритмі та інтенсивності його реакцій на життєві впливи.
Вчені віддавна звернули увагу на можливість поділу людей на декілька груп або типів темпераменту за індивідуальними особливостями реагування на різні життєві ситуації. Відомі три основні теорії пояснення суті темпераменту, з яких перші дві мають лише історичне значення.
Основоположником першої (гуморальної) теорії вважають давньогрецького лікаря Гіппократа ( V ст. до н. е.). Гіппократ пов'язував стан організму із співвідношенням різних рідин, начебто наявних у тілі людини. Назви основних типів темпераменту походять від назв цих рідин і збереглися донині: холеричний - від слова chole (жовч), сангвінічний - від sanguis (кров), меланхолічний - від melon chole (чорна жовч), флегматичний - від phlegma (слиз). Але, незважаючи на правильний опис типів, Гіппократ не зміг дати їх наукове обґрунтування.
Другу (конституційну) теорію започаткував у XX ст. н. е. німецький психіатр Е. Кречмер. Головною ідеєю цієї теорії є функціональна залежність темпераменту від будови (конституції) тіла. Е. Кречмер виділив чотири конституційні типи: лептосоматик (високий зріст, худий, витягнуте обличчя, довгий тонкий ніс), пікнік (надмірна повнота, малий або середній зріст), атлетик ( добре розвинені м’язи, високий або середній зріст) і диспластик ( неправильна будова тіла). За цими виокремленими типами Кречмер розрізняє три типи темпераменту: шизотимік, іксотимік і циклотимік. Шизотимік має астенічну будову тіла, замкнутий, упертий, емоційний. Іксотимік має атлетичну будову тіла, спокійна, маловразлива людина. Циклотимік має пікнічну будову тіла, його емоції коливаються між гарним та поганим настроєм.
Основним недоліком гуморальної та конституційної теорій було пояснення темпераменту лише біологічними чинниками і недооцінювання ролі середовища і соціальних умов у формуванні психологічних властивостей індивіда.
Третій підхід до пояснення суті темпераменту пов'язаний з вченням І. П. Павлова про діяльність центральної нервової системи. На відміну від гуморальної та конституційної теорій, вчення І. П. Павлова базується на виділенні мозку як компонента організму, що регулює діяльність усіх тканин та органів. Павлов виокремив три головні властивості нервової системи: силу, врівноваженість і рухливість процесів збудження та гальмування.
Сила нервової системи – одна з головних властивостей нервової системи, відображає межу працездатності клітин кори головного мозку – їх здатність витримувати дуже сильне або тривало діюче, хоча і не сильне збудження, не переходячи до гальмівного стану. Велике значення має і рухливість нервових процесів – властивість нервової системи, яка полягає у здатності швидко реагувати на зміни в навколишньому середовищі. Також велике значення має і врівноваженість нервової системи – характеризується мірою врівноваженості процесів збудження і гальмування.
Виокремлені Павловим типи нервової системи відповідають 4 класичним типам темпераменту:
- сильний, врівноважений, рухливий – сангвінік;
- сильний, неврівноважений, рухливий – холерик;
- сильний, врівноважений, інертний – флегматик;
- слабкий тип – меланхолік.
