Важливим етапом становлення української соціал-демократичної традиції можна вважати діяльність братств ("громад"), які виникли на початку 60-х рр. XIX ст. у великих містах України — Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Провідна роль у суспільно-політичному житті українського суспільства належала Київській громаді, очолюваній Володимиром Антоновичем. Погляди громадівців цілком відповідали загальному духу народництва, що зароджувалося в Російській імперії, представники якого виступали за соціальну справедливість і демократизацію всіх аспектів життя суспільства. Саме тоді на суспільно-політичній і літературній арені засяяла зірка Михайла Драгоманова. Три наступні десятиліття його життя були сповнені завзятою працею і невтомною боротьбою за краще життя свого народу. "Життя воєнним табором тяглося" — цими словами великого І.Франка стосовно себе сміливо можна схарактеризувати й життя М.Драгоманова. Працюючи для сучасності, прагнучи у досвіді минулого, у здобутках інших народів, інших культур вловити важливі імпульси для піднесення соціальної і культурної ініціативи власної нації для якомога швидшого її повернення в сім'ю культурних націй, Драгоманов найменше дбав про догоду якимось авторитетам або пануючій "моді". Починаючи з років учнівства у полтавській гімназії, він, як справедливо зазначила С.Русова у рецензії на перший том "Собрания политических сочинений" М.П.Драгоманова, "завжди вирізнявся незвичайною незалежністю думки й непохитною переконаністю", і ця незалежність вченого йшла зовсім не від фальшивих амбіцій, а від історичної ерудиції та широти політичного й наукового синтезу, притаманних йому.
Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. у Гадячі на Полтавщині, в сім'ї дрібномаєтних дворян, нащадків козацької старшини. Його батько, поділяючи ліберальні погляди того часу, словом і ділом допомагав своїм селянам; він був людиною дуже освіченою, збирав народні пісні, складав вірші українською мовою. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...", — напише згодом Михайло Петрович. Дядько Михайла, Яків Драгоманов, котрий служив прапорщиком полтавського, піхотного полку за часів наполеонівських війн, у молоді роки був членом київського масонського Товариства об'єднаних слов'ян, за що пісня придушення повстання декабристів потрапив до Петропавлівської фортеці. І хоча за відсутністю складу злочину його незабаром звільнили, він до кінця життя перебував під суворим наглядом поліції.
Після того, як М.Драгоманов закінчив навчання, його залишили в університеті на викладацькій роботі. Від 1864 р. він починає читати лекції з всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента. У тому ж 1864 р. Михайло Петрович одружився з акторкою Людмилою Михайлівною Кучинською (1842—1918), котра все життя була його вірною помічницею та берегинею родинного вогнища. Створення власної сім'ї, необхідність фінансово підтримувати молодших брата і сестру поставили його в доволі скрутне матеріальне становище. Із середини 1860-х рр., значною мірою заради надто скромних гонорарів, М.Драгоманов співробітничає з ліберальними загальноросійськими періодичними виданнями, друкуючись у "Санкт-Петербургских ведомостях" і "Вестнике Европьі". Це сприяє тому, що його ім'я стає відомим освіченій публіці в усій імперії. Писав він переважно про становище селянства і і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддавав критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії і федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідною мовою, зокрема й українською.
У цей час його соціально-політичні переконання мали вельми загальний ліберально-демократичний характер. В ідейному відношенні він пов'язував себе з близькими його сім'ї традиціями українського декабризму та ідеями кирило-мефодівців. Проте він дедалі глибше зазнавав впливу модних тоді на Заході соціалістичних концепцій, передусім прудонізму. Ідеалом Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини і терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним кредо для наступних генерацій українських діячів: "Чиста справа потребує чистих рук". Український соціалізм у драгоманов- ській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій половині XIX—на початку XX ст.
Характерною рисою світогляду зрілого М.Драгоманова було визнання пріоритетності свободи особистості над класовими і національними інтересами, універсальних загальнолюдських цінностей над культивуванням національної винятковості. З цих позицій він починає критикувати український культосвітній рух, що намагався бути принципово аполітичним. Тут серед київських громадівців найближче до нього були економіст М.Зібер та антрополог і етнограф Ф.Вовк (відомий у Росії як Ф.Волков). Розбіжності у поглядах ще не були причиною розколу Старої громади, тим паче, що М.Драгоманов не заперечував важливості національно- культурницької роботи. Однак соціал-демократичні переконання, яких він не приховував, призвели до того, що він перетворився на мішень для нападів ретроградів. Врешті-решт за доносом М.Юзефовича в 1875 р. Драгоманова було звільнено з Київського університету за "неблагонадійність". На знак протесту у відставку з професорської посади пішов і його найближчий друг М.Зібер. Підписання царем у травні 1876 р. горезвісного Емського указу, яким заборонялося українське друковане слово, примусило київських старогро- мадівців перенести свою видавничу діяльність за кордон. У 1876 р. Стара громада на власний кошт делегує М.Драгоманова в Європу. Після нетривалих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де й розгортає бурхливу видавничу діяльність: засновує журнал "Громада", видає книжки українською, російською та кількома західноєвропейськими мовами. Упродовж 1878—1883 рр. вийшло друком п'ять томів альманаху "Громада", який став першим українським громадсько-політичним періодичним виданням. Побачили світ чимало творів видатних українських і російських мислителів, зокрема Т.Шевченка (без цензурних виправлень) та О.Герцена, погляди якого були особливо близькими М.Драгоманову. Сам Михайло" Петрович також активно друкується в різних європейських виданнях.
М.Драгоманов усі роки перебування на Заході найтіснішим чином був пов'язаний із російською демократичною еміграцією. У 1881— 1883 рр. він редагував журнал "Вільне слово", при цьому рішуче засуджуючи революційний тероризм. Незважаючи на постійні нестатки, М.Драгоманов частину своїх гонорарів неодмінно вкладав у видавничу і діяльність. Драгоманова незмінно оточували друзі та однодумці, пов'язані з ним ще з київського періоду життя, — С.Подолинський, Ф.Вовк, М.Зібер, Я.Шульгін і галицький учений М.Павлик. Члени Женевського гуртка підтримують дружні стосунки з російськими опозиціонерами, котрі опинилися в еміграції, зокрема з анархістом М.Бакуніним і соціалістом П. Лавровим. Серед політичних праць М.Драгоманова тих років, написаних переважно українською мовою, слід зазначити "Вступне слово до "Громади"! (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Пропащий час - українці під Московським царатом (1654—1876)" (1880), "Історична Польща і великоросійська демократія" (1883).
Багато в чому пророчими виявилися його публікації стосовно розташування політичних сил у Європі, зокрема співвідношення й тенденцій дальшого розвитку "німецтва" і "російства", польського та українського рухів. Останній М.Драгоманов оцінював цілком тверезо, без романтичного захвату, наголошуючи на його слабкості й нездатності до дієвої боротьби за створення незалежної держави. При цьому він рішуче заперечував "етнографічний націоналізм" і розробляв ідею розбудови української політичної нації, підкреслюючи особливе значення для України російської культури як з'єднувальної ланки у сприйнятті передових європейських ідей. В еміграції МДрагоманов не припиняє наукових досліджень у царині фольклористики. Публікуються його "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881) і двотомник "Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст." (1883—1885). На превеликий жаль, завантаженість видавничими справами й публіцистичною діяльністю практично не залишали часу на науково-дослідницькі заняття, тому талант Драгоманова як ученого-гуманітарія найширшого профілю і глибокого соціального мислителя розкрився далеко не повною мірою. Однак багато в чому завдяки зусиллям М.Драгоманова Європа знову (після XVII—XVIII ст.) заговорила про Україну.
Про видатне місце М.Драгоманова у суспільно-інтелектуальному житті останньої чверті XIX ст. свідчить той факт, що по смерті О.Герцена діти письменника-демократа саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька. Київський мислитель фактично став ідейним і організаційним спадкоємцем справи О.Герцена. Тож не дивно, що на початку XX ст. лідери російської партії кадетів ("Партії народної свободи"), яка мала впливові філії у Києві та інших великих містах України, вважали Драгоманова своїм безпосереднім попередником.
Наприкінці 1870-х рр. М.Драгоманов дедалі відчутніше відходить від культосвітніх настанов Старої громади, полемізує з її представниками і піддає рішучій критиці національно-романтичну ідеалізацію української старовини. На цьому грунті від 1886 р. загострилися протиріччя між МДрагомановим і більшістю громадівців, що призвело до остаточного розриву зі Старою громадою, яка одразу припинила фінансування видавничої діяльності Драгоманова. Побоюючись переслідувань із боку влади в роки посилення реакції за правління Олександра III, Стара громада поступово згортала свою діяльність.
У 1889 р. М.Драгоманов погодився очолити кафедру загальної історії у щойно створеній Вищій школі в Софії і переїхав до Болгарії. Тут пройшли останні роки його життя.В останній період творчості М.Драгоманова, після його розриву зі "Старою громадою", були написані "Лібералізм і земство в Росії" (1889), "Дивацькі думки стосовно української національної справи" (1891) і "Листи на Наддніпрянську Україну" (1893). У цих працях виразно представлена його громадсько-політична позиція. Драгоманов послідовно виступає за перетворення Росії на принципах федералізму й автономії, за визнання культурної і мовної рівності всіх народів, які входять до її складу, за введення парламентаризму західного зразка у поєднанні із земськими органами самоврядування. Земському рухові Драгоманов надавав велике значення, вбачаючи в ньому не тільки зародки демократичного суспільства, а й основу суспільного спротиву самодержавно-бюрократичному диктату.
