У цей період ішов процес формування нової української літератури з яскраво вираженими національними рисами, про що свідчили байки та вірші Петра Гулака-Артемовського та Євгена Гребінки, оповідання та повісті Григорія Квітки-Основ’яненка, бурлескна поема «Енеїда» та п’єси Івана Котляревського, поезія Тараса Шевченка. У цілому українська поезія, проза та драматургія розвивалися під сильним впливом загальноєвропейських ідей романтизму, що наголошували на цінності та неповторності будь-якої національної культури, сприяли пробудженню інтересу до власної спадщини, а також історії та культури інших народів.
Однією із головних рис творів багатьох українських авторів була антифеодальна та патріотична спрямованість (Шевченко — «Кобзар», «Заповіт», поеми «Єретик», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та ін.; Котляревський — поема «Енеїда», п’єси «Наталка-Полтавка», та ін.). У цих творах відображалися важка праця та побут селян, проголошувалися ідеї демократизму, українського патріотизму й людського гуманізму.
Українські співаки (кобзарі, бандуристи, лірники) виконували історичні пісні та думи, у яких відбивалися: важке життя селян, зловживання царської адміністрації, національний гніт та ін. Почалися збирання й публікація фольклорних збірників.
