У розглядуваний час представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення розмовної мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823р.словника української мови, укладеного Іваном Войцеховичем. Головним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, яка створювалася нею. Провідне місце у становлені літератури до шевченківської доби належить творчості, як було зазначено вище Івана Котляревського. Важливу роль у розвитку літератури зазначеного періоду належить харківським письменникам-романтикам. Це такі талановиті письменники, як П.Гулак-Артемовський, Григорій Квітка –Основяненко, Евген Гребінка, Левко Боровський, Амвросій Метлинський особливо Микола Костомаров. Українська література XIX ст. йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок наповнили письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті рр. до проблеми "нових людей" звернулись О.Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів у цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості. Однак головним рушієм національного відродження зазначеного періоду є літературна спадщина ,українського поета Т.Г.Шевченка. Незважаючи на те ,що творчість Т.Шевченка зазнала гострої критики з боку провідних представників українського руху різних орієнтацій, які звинувачували його у популізмі, примітивності естетичних ідеалів, низькій освіченості, прищеплюванні українському рухові шкідливих гуманістичних рис, усі українські політичні групи трактують його як свій символ. У цьому ,зокрема, відображається загальнонаціональне значення творчості Т.Шевченка. Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми.