Пояси, убір голови, взуття, прикраси є невід’ємними складовими народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Вони були показниками соціального статусу людини, в них знаходили відображення народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас, які виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, і з якими пов’язано багато народних уявлень та повір’їв. Доповнення костюма виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ.
Обов’язковими елементами і водночас прикрасами одягу в Україні здавна вважалися пояси. В XIII-XV ст. дорогоцінні пояси були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI-XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію поясів, однак їхня декоративна роль зберігалася.
В українському традиційному костюмі пояси виконували різноманітні функції: закріпляли поясний та розпашний верхній одяг; захищали та стягували м’язи живота під час тяжкої фізичної праці; на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку; були своєрідними талісманами та прикрасами. Українські пояси виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки.
Пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені. Пояси, ткані на дощечках (\, виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Закінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). Пояси, плетені особливим способом – по стіні – створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні пояси, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані пояси або ж просто лико чи мотуззя. Крім саморобних були поширені й пояси, виготовлені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінюються фабричними.
Серед різновидів поясів в Україні найпоширенішими були наступні.
Крайки (оправки, попружки) – досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина – до 3 м.
Очкур – вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров’ї.
Пояс-рушник був обов’язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.
\\
Черес – чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь – на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку череса звичайно кріпилися рекітязь – гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До «великого ременя», підвішували ще й роговий сугак – пристрій для розв’язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.
Ще одним з елементів доповнення українського костюма є убір голови, який включає як зачіску, що мала вікові, статеві та соціальні особливості, так і безпосередньо традицйні головні убори.
Дівочі зачіски та головні убори. За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак у кінці XIX – на початку XX ст. це явище вже стає винятковим і частіше пов’язується з тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час праці волосся підв’язували або заплітали в одну чи дві коси. Дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).
У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами – закосичували. На Покутті дівчата розділяли волосся на тім’ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.
Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень – у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад, у зв’язку, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха під коси.
Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка. Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відзначалися весільні головні убори. Характерним для них було те, що верх голови, маківка, був завжди відкритим. Звідси й головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд. Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими. Існували дівочі головні убори і інших форм.
Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.
Площинні вінки робили обов’язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.
Звиті вінки – найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку
Чоловічі головні убори та зачіски. В Україні головні убори чоловіків були досить різноманітними. Залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх виготовляли із різних матеріалів та багатьох форм. Деякі різновиди мали пишне оздоблення, особливо на Західній Україні.
Найдавнішим типом чоловічих головних уборів були шапки (капелюхи). Узимку носили шапки з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція зберігалася до початку XX ст. Носили їх залежно від місцевих звичаїв – прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.
Зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом мала назву клепання. Кінці його можна було стягнути догори і зав’язати на тім’ї. Характерним для гуцулів був також чорний фетровий капелюх – кресання, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою (басаменом) або різнокольоровими шнурками (байорками, черв’ячками). Кресання підтримував ремінець (підборідь) із червоного сап’яну, вибитий заклепками. Оздоблювали її пір’ям глухаря або павиними хвостами. Збоку кресаня звисали кулясті вовняні китиці (бовтиці).
На всій території України була відома кучма – висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Циліндричні кучми переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні кучми зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.
Важливе місце серед літніх головних уборів українських селян займали брилі (солом’яники). Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, в зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші – зубчастих. Широкою популярністю користувалися брилі з широкими крисами і головкою у вигляді зрізаного конуса.
Традиційне взуття українців. Форми і матеріал взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивалися в різних районах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. В домашніх умовах взуття виготовляли переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри чи повсті. Техніка виготовлення взуття зумовлювалася використовуваними матеріалами: воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Влітку, особливо представники бідних родин, ходили босоніж.
