Одяг – це самобутнє культурне явище, яке не обмежується лише функціональним призначенням. Він є частиною душі народу, втіленням його духовності, культурних традицій, світобачення. Незаперечним є історичне та художнє значення українського народного одягу. Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість, привабливий, вишуканий та вибагливий вигляд яскраво відображають естетичні уподобання, саму психологію українського народу. Цей оригінальний і один зх найбагатших видів народного мистецтва посідає визначне місце не лише в українській, а й у європейській та світовій культурі.
Одяг – це сукупність предметів, які захищають людину від впливу зовнішнього середовища – холоду, спеки, негоди. Однак це визначення буде неповним, оскільки, крім власне практичного призначення, предмети одягу українців мають безпосередній зв’язок з широким колом духовних понять. Так, в усі часи одяг свідчив про становище людини в суспільстві; у різні історичні епохи існували чітко визначені вимоги до вбрання на свято, в будні, під час виконання певних обрядів. Саме тому одяг становить важливу складову частину як матеріальної, так і духовної культури народу. Поряд з терміном «одяг» вживають термін «костюм» – це значно ширше поняття, що вказує на сукупність і співвідношення предметів одягу, прикрас, знаків розпізнавання, зачісок, косметики, головних уборів, взуття, які поєднуються в цілісний комплекс. Територія України досить велика, тому український народний костюм не може бути однорідним і відрізняється багатством регіональних різновидів. Характерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість
В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Більше того, в дитячому віці по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5-6 років, а інколи і старші носили лише сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов'язана не стільки з матеріальними умовами, скільки із стійким збереженням своєрідного стереотипу. Статус «дорослості» серед українців був невідривним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг. Це означало насамперед збільшення кількості його компонентів. Право носити, наприклад, деякі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов’язувалося з переходом у категорію дорослих.
Здавна одяг виконував різні функції:
- захисну (захист тіла людини від холоду та спеки, атмосферних опадів, вітру тощо);
- практичну (українці завжди цінували такі якості повсякденного одягу як зручність та комфортність),
- оберегову (за народними віруваннями за допомогою певних символів, нанесених на одяг способом вишивання, ткання, вибійки тощо, людину оберігали від «поганого» ока, злих духів, «нечистої сили» та ін.);
обрядову, яка відображала широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм поведінки. Здебільшого обрядовими символами виступали окремі компоненти костюма: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні та ін. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, кохання. Чимало обрядових символів мали давне походження і не використовувались у повсякденному костюмі. Зокрема, виготовлений архаїчним способом за допомогою веретена поховальний одяг, збережені у весільному обряді окремі види костюма (гугля), форми крою (додільні сорочки), способи одягання деяких речей (за допомогою зав'язок) – усе це наділялося надзвичайними властивостями. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками.
- соціальну, яка регламентувала носіння всього вбрання, впливала на вибір матеріалу, з якого виготовляли одяг. Привілеєм заможних людей, знаті здавна було носіння шовкових, парчових тканин, мережив. В Україні костюм завжди мав становий характер і відповідав соціальному статусові його власника. Це виявлялося в конструкції окремих складових частин та у символіці кольорів (наприклад, золото та пурпур прикрашали одягпредставників високої та найвищої суспільної ієрархії);
- естетичну (одяг завжди залежав від ідеалу краси тієї чи іншої епохи. Вбрання завжди чітко реагувало на певні естетичні ідеали, художні стилі. Так, у середні віки на костюмі позначився готичний стиль, в козацьку добу – мистецький стиль бароко, який був панівним у Західній Європі та в Україні у XVII ст.);
- національну, яка вказує на тривалий історичний процес формування вбрання і те, що є спільним у традиційному одязі народу на всій території України. Адже, після мови, одяг – це найважливіша ніціональна прикмета.
