Основу філософського світогляду Куліша становив своєрідний синтез релігійних, просвітительських, згодом поєднаних з позитивістськими, і романтичних уявлень. Його світорозуміння ґрунтувалося на релігійній, головним чином християнській, вірі в Бога як розумну й добру «велику силу, що породила закон жизні». Цими уявленнями значною мірою пояснюється й донкіхотство Куліша, і трагічний оптимізм його «Чорної ради». «Нац. дух» Куліш розглядав як самоцінну й самотворчу силу, а українців — націю зі своїм особливим завданням – поставши, як поневолена нація, «наша сім'я народня» покликана пропагувати гуманізм, справедливі, рівноправні й дружні стосунки між народами, пріоритет духу над політикою і силою. Критична оцінка козаччини Куліша випливала з його уявлень про перспективні й неперспективні шляхи боротьби за нац. визволення й обумовлювалася неприйняттям революційної ідеології, що спекулювала на народних рухах в минулому й загрожувала антисуспільними, руїнницькими акціями в майбутньому. Куліш допускав, що селяни в слушний час «імуться до розбою з енергією дикого інстинкту», а тому боявся, «щоб не було в нас другої Руїни». Передбачаючи, що сваволя темної озброєної юрби занапастить і культуру, й волю, Куліш жахався (влади натовпу) більше, ніж утисків з боку царського самодержавства. Куліш добре усвідомлював, що уславлення «свячених ножів» і кривавих заграв може призвести до нац. катастрофи. В сучасному цивілізованому світі, вважав він, «шляхом козаччини і гайдамаччини нікуди йти», бо «усі шляхи перегороджені початками культури». Внаслідок опрацювання багатьох укр., пол. та ін. джерел, у 70-х рр Куліш негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки укр. державності, осудив народних і літ. співців козаччини та гайдамаччини, піднісши натомість укр. міщанство, укр. та пол. шляхту, а також рос. «освіченого» абсолютизму. Заповітною мрією Куліша було ств. самостійної укр. держави, і проніс через усе життя.Та попри «усе те зле й лихе», що заподіяла укр. народові Москва, Куліш залишався «проповідником руської двоїстості» гадаючи, що політ. і державний союз України з Росією, їхнє культурне зближення зі збереженням і розвитком нац. самобутності обох народів відповідає їхній природі. Обстоюючи возз'єднання, він не відмовлявся від свого заповітного ідеалу самостійної України, лише вважав його менш реальним у тодішніх умовах.
