За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури; найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена. Вершина інтимної лірики Франка збірка «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900) Програмова збірка «Semper tiro» (1906) є містичним кредо поета-борця. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові. 40-ві—60-ті роки XIX ст. були періодом дальшого кількісного та якісного зростання української літератури, основний ідейний зміст якої визначала антисамодержавна й антикріпосницька спрямованість. Хоч у цей час спостерігається ще співіснування різних літературних напрямів і стилів, провідною тенденцією є дальший розвиток тих реалістичних форм і елементів, які складалися в українській літературі 20—30-х років. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу. У руслі шевченківських традицій виступили в 50—60-х роках авторка новаторських «Народних оповідань» Марко Вовчок, тонкий лірик і майстерний байкар Л. Глібов, творець оригінальних «співомовок» С. Руданський, автор першого в українській літературі соціально-психологічного роману «Люборацькі» А. Свидницький, визначний буковинський поет і прозаїк О. Федькович.Своєрідне місце в українській літературі посідає неординарна, суперечлива, а почасти й трагічна постать П. Куліша — різнобічно обдарованої, активної й вольової та працьовитої людини, поета, романіста, публіциста, критика, історика, перекладача, видавця й організатора, котрий, за словами Франка, «не тільки старався зображувати суспільність українську, але силкувався розбурхати її на всіх кінцях до нового суспільного, духовного і національного життя».Основне своє завдання та й історичну місію Куліш вбачав у тому, щоб не лише відстоювати права, а й розкривати, цілеспрямовано й систематично демонструвати потенції самобутнього українського слова, утверджувати його в усіх сферах життя. Кулішеві належать починання в розширенні проблематики (національно-історичної, соціальної, морально-філософської), формуванні нових жанрів (зокрема, романтичній спробі на базі фольклору «збудувати великий український історичний епос» — «Україна», започаткувати жанр історичного роману в «Чорній раді»), збагаченні стильово-зображувальних і ритмо-інтонаційних засобів української поезії, нормалізації літературної мови (багато в чому він був не лише ініціатором, а й справжнім генератором плідних художніх ідей). Як справедливо зауважував Д. Чижевський, Куліш — «представник того романтичного типу.
