Під сенсом життя ми розуміємо усвідомлення індивідом основного змісту свого життя діяльності, як минулої і теперішньої так і майбутньої, котра визначає його місце й значення в житті суспільства й надає людині впевненість у тім, що його індивідуальне життя потрібне і йому самому, і навколишнім й суспільству.
Людське життя є сукупність складових, біологічних, соціальних і зусиль самої людини. Кожна людина — неповторна індивідуальність не тільки через унікальність свого генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток і реалізацію природного потенціалу.
В чому сенс життя? хвилює і мучить у глибині душі кожну людину. Людина може надовго забути про нього, заглибитися в буденні інтереси повсякденного життя, або в які-небудь надособисті проблеми, але життя так улаштоване, що зовсім відмахнутися від питання про сенс життя не може навіть найбайдужіша і духовно непробуджена людина. Людина — істота вільна й яка усвідомлює свою смертність — з неминучістю приходить до роздумів над сенсом життя, і це не просто розумові вправи, а питання самого життя. У сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка цінностей і ламання традицій, все виразніше виявляються хиткість, нестійкість людського буття. Відсутність змісту породжують в людині стан екзистенціального вакууму і приводять до тяжких наслідків, аж до психічних розладів і самогубства. Сенс життя окремої людини є унікальний і неповторний. Кожен сам вирішує для себе питання про сенс життя. Варто розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету або дії певного періоду життя, і питання про те, «в ім’я чого робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету або цінність обрати як визначальну для життя. Сенс життя має бути завжди більшим, аніж мета. Інакше людина, досягши проміжної мети, виявиться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма.
Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії — це розуміння того, що задоволення лише вітальних потреб не може надати усвідомленість людському буттю. Ще Сократ підкреслював, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, задовольняти свої чуттєві потреби, а навпаки, людина їсть, п’є та ін. для того, щоб жити.
У внутрішньому світі людини шукали джерела свідомості життя і стоїки, вважаючи, що справжнє призначення людини — творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично орієнтованих філософів. Ще одним лейтмотивом вирішення питання про сенс життя, що утвердився у філософії в епоху Просвітництва й аж до XX ст. став визначальним, є ідея реалізації сенсу життя служінням загальному благу, внесенням особистого вкладу в історію, культуру, прогрес суспільства.
Роздуми над проблемою виявлення сенсу життя допускають й узагальнення можливих шляхів, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, те, що людина дає життю (творча діяльність); по-друге, те, що бере в житті (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як людина ставиться до життя (позиція, що займає людина стосовно обставин, що не піддаються зміні). Отже, сенс життя завжди може бути знайдений, але, скоріше, потрібно виявити, аніж придумати, довільно сконструювати. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти і реалізувати зміст життя. Знайти і реалізувати сенс життя людині може допомогти її совість, що універсально узгоджується з осмисленням життя, життєвими цінностями, з конкретними життєвими ситуаціями, явищами.
