Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного (біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину "політичною твариною", маючи на увазі під "політичним" – соціальне. Античні мислителі виробили ідеал гармонійно розвиненої особистості. Вони пропагували необхідність створення умов, які б забезпечували всебічне вдосконалення людини, тобто її духовний, моральний, естетичний і фізичний розвиток.
Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись в досить значних межах під впливом різних, у т. ч. і соціальних факторів.
До біологічних ознак людини належать будова ії тіла, колір шкіри, волосся, здатність засвоювати різні види їжі, опановувати мову в ранньому віці. Біологічно обумовлена також тривалість дитинства, зрілості j та старості, період репродуктивного віку жінок. Значною мірою біологічно (спадково) обумовлена обдарованість людей у різних сферах діяльності – співі, музиці, живописі тощо.
Кожна людина унікальна, неповторна, своєрідна в практичній діяльності. Але сутність людини далеко не визначається лише біологічними ознаками, біологічне не головне в ній. Це лише основа становлення людини як суспільної істоти. Визначальним у людині є соціальне. Людина і суспільство нерозривні. Суспільство формує індивіда як людину. Сутністю людини є сукупність усіх суспільних відносин. В людині не лише відтворюється суспільне, а й навпаки, в суспільстві і людина реалізується як людина. Свідомість та мислення людини виникають лише в суспільстві, вони – похідні від суспільного буття. Адже на основі суспільного буття виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини.
На тему духовного світу людини можна розмірковувати нескінченно, так як ця тема залишається вивченою досить поверхово. У чому полягає духовність, а в чому — бездуховність? Чому одна людина вважається духовно розвиненим, а інший — ні?
Якщо говорити про людину, яка духовно розвинений, то про нього можна сказати, що він прагне до висоті помислів та ідеалів, і відповідно своєму духовному розвитку і надходить. Тому що про духовність не можна говорити тільки у свідомому ключі, духовність також означає і практику.
А людина, яка слабо розвинений духовно, не може оцінити красу навколишнього світу, і його внутрішнє життя бідна і безбарвна.
Таким чином, духовність означає вищий рівень розвитку людини і саморегуляцію зрілої особистості. Він керується вищими духовними цінностями, а не своїми особистими потребами та бажаннями.
Якщо говорити про духовність людини і про його духовному світі, то слід звернути увагу і на ціннісні орієнтири людини. Це якраз те, що є найбільш дорогим і навіть святим для певної людини. Ціннісні орієнтири відображають ставлення людини до подій, явищами і фактами, до всієї дійсності.
Тому ціннісні орієнтири зовсім різні для різних товариств, націй і країн. За допомогою ціннісних орієнтирів формуються життєві пріоритети і цілі діяльності. Виділяють такі види цінностей, як моральні, політичні, релігійні, професійні та художні.
