Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, С. Єфремов та багато інших. Однак, цей період виявився дуже короткочасним. Встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй наукових інституцій. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати.
М. Грушевський — український історик і громадський діяч. Основні його твори — «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українського народу, яке він пов'язував із загальнодемократичними перетвореннями.
Однодумцем М. Грушевського був Володимир Винниченко. Серед неопублікованих творів особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена філософія щастя. Винниченко вважає: щастя — тривала, стійка радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями - багатством, славою, любов'ю, розумом тощо. Щастя передбачає узгодженість (конкордизм) елементів буття. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність.
Отож, в XX ст. українська філософська думка, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома потоками: 2 в Україні (радянській та Західній) та 1 в діаспорі - за межами України.
У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обґрунтування комуністичних догм. Проте далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини.
На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував історіософську концепцію В'ячеслав Липинський. У працях "Листи до братів-хліборобів", "Релігія і церква" він виклав своє бачення історичного процесу. Він вважав, що головним державотворчим чинником є елітарні аристократичні кола, котрі зобов'язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв'язанню суспільних проблем. Оптимальною для України формою державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, основу майбутнього відродження України.
Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив Дмитро Донцов. З-під пера мислителя вийшла низка праць ("Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Хрестом і мечем", "Клич доби"); деякі з них стали засадами українського націоналізму. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної української держави.У філософському плані Д. Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним.
За межами України теж працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д. Чижевського, М.Шлемкевича, О.Кульчицького.
Основними джерелами філософських переконань О. Кульчицького стали погляди І. Канта та Г. Сковороди. Він досліджував особливості психічного життя як єдності свідомого й несвідомого, природу свідомості та її відмінність від психічних діянь. Спираючись на методологію феноменологічного підходу, прагнув до розкриття суті етичних, естетичних вартостей, соціальної аксіології, яку тлумачив як філософію релігії. Проблему специфіки українського характеру розв’язував з урахуванням дії расових, геопсихічних, історичних та глибинно-психічних чинників. Серед найвідоміших праць ученого — «Нарис структурної психології», «Основи філософії і філософічних наук».
Підставою для філос. мислення Д. Чижевського були класична онтологія від Платона до Геґеля, неокантіанство і феноменологія та містицизм (у значенні осягнення зв’язку людської душі з трансцендентним). Ч. визнає самоцінність різних світів — явищ культури, самобутніх культур, індивідуальних світів — і водночас вважає можливим віднайти для них певний інваріант. Ч. цікавить онтологічна стійкість людини, яку він пов’язує з відкритістю буттю. Онтологічна стійкість властива також ідеям. Він відносить слов’янські культури до середземно-європейської традиції. Аналіз своєрідності культурних світів, приводить Ч. до висновку про єдність його історичних та надісторичних прикмет. Серед рис укр. "характерології" він вирізняв "емоціалізм", який виражається у "філософії серця".
Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Т.Шевченка та І.Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення. Він за допомогою системно-філософських підходів та катеґорій обґрунтував роль одноосібної влади правителя в історії нашої держави, підтримав ідею єднання давньоруських земель, утвердження християнської релігії, досконально розробив та вдало вмонтував у державно-правову концепцію проблему ґенези та трансформації народовладдя у державотворенні України.
