У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах.
Значною постаттю в колі представників української філософії XIX ст. був Памфіл Юркевич. У своєму творі "Серце і його значення в духовному житті людини" (1860) він розвиває філософію "серця" Сковороди. У центрі його філософського вчення - людина з двома найважливішими проявами - серцем і розумом. Якщо розум виявляє загальне в діяльності людей, то серце - це основа неповторності кожної особи. Людська природа є одним із кінцевих утворень нескінченного і вічного. У цьому полягає неповторність і вічність людини. Вона "одна у відомому нам світі" і "має власне, особисте існування в часі і вічності", - зазначає мислитель. Людина в цьому житті лише подорожній. Блукаючи у світі, вона йде до себе, а віднайшовши себе, віднаходить Бога. Світ як система життєдайних явищ, повних краси та знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого «серця», а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що вирішує мислення, виникають не з впливів зовнішнього світу, а з вимог «серця». Істина стає благом, «внутрішнім скарбом» лише тоді, коли лягає нам на «серце».
Значну роль у розвитку філософської культури в Україні в XIX ст. відіграв Михайло Драгоманов. Михайло Драгоманов-раціоналіст. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово пізнає суть певних явищ, хоч наука не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою вони доходять до правди.
Звертаючись до розвитку суспільства, М. Драгоманов виходить з того, що економічна діяльність людей має на мсті задоволення їхньої вродженої потреби в харчуванні, обміні речовин. Але він не міг погодитися з тим, що людина має лише одну вроджену потребу-харчуватися. За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.
Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала «філософія мови» видатного українського вченого —Олександра Потебні. Розглядаючи питання про зв'язок мови і мислення і підкреслюючи їх неподільність, Олександр Потебня дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивізує свою думку і, завдяки цьому має можливість затримувати перед собою та піддавати обробці цю думку».При вивченні історії мови Олександр Потебня підкреслював думку про те, що мова, як суспільне явище, перебуває в постійній зміні і розвитку. У творах Олександра Потебні є ряд діалектичних ідей — взаємозв'язок та взаємообумовленість явищ, боротьба протилежностей у розвитку мови, взаємозв'язку форми і змісту.
Праці В. Вернадського внесли суттєвий доробок у розвиток наукового світогляду, становлення сучасної наукової картини світу. Учений розглядав Всесвіт як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Він зазначав, що з появою останнього починається якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх результатом стане перетворення біосфери в нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення як організації нових форм людського співжиття, рівності рас і народів, що відмовляться від війни як засобу розв'язання спірних питань. розвитком ноосфери він пов'язував також необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання зіллються в одне ціле, а відповідно в одне ціле зіллються і сфери людської діяльності, пов'язані з цими знаннями, тенденції їх розвитку.
