Іммануїл Кант(1724-1804)Автор праць: «Про Логомени», «Критика чистого «розуму», «Критика практичного розуму», «До вічного миру».Творчість Канта поділяється на 2 періоди:до 1)1770-х і 2)після 1770-х.Кант оспорює думку Ф. Бекона, що природа впливає на людину як на суб’єкта і є головною. Він доводить, що не все те що дає природа є суб*єктивним. Людина, а не об*єкти є головним елементом пізнання.
За Кантом пізнання проходить 3 ступені: 1)відчуття, 2)розусудок, 3)розум.Природа,у Канта,це світ явищ.Людина ж ,у свою чергу є головним у пізнавальному процесі.Здійснив коперніканський поворот у теорії пізнання.Вводить поннятя «річ в собі» -сутність може залишатися прихованою,може не завжди бути пізнана
Розум,за Кантом,є суперечливим.Він довододить,що розумом довести протилежні речі.Бог розглядається,як щось трансцендентне (поза межа розуму).Людина є суперечливою істотою-вона і «річ в собі» і підпорядковується законам природи.З іншого боку-вона моральна істота,сама встановлює норми, є суб*єктом самовдосконалення
Йоганн Фіхте у своїх працях «Науковчення» та ін. критикує Канта за непізнавану річ в собі і за те, що Кант розриває суб*єкта(людина) і природу
За Фіхте, основою буття є абсолютне «я».Я-діяльне,активне,уособлення активності людства. Людина-не споглядальна істота,а активна,творча. Він критикує Канта за просте споглядання. «Я» діє і свторює все, що не є «я».Я= не Я. Все що є-результат діяльності «Я».
Шеллінг,в свою чергу, піддає критиці Фіхте,який розриває «я» і «не я».На його думку,основою є не «я»,а тотожність.Я + не Я= основа світу. Ця вихідна тотожність є первинною і їй притаманне невідоме хотіння, яке спонукає до саморозвитку, наслідком якого є всебагатство людського розуму-людський інтелект. Якщо у Фіхте «Я» -це дія,то у Шеллінга джерело треба шукати в єдності «я» + «не я», а не поза нею.
Георг Гегель у своїх працях «Наука логіки», «Феноменологія духа», «Філософія духа» розробляє свою систему об*єктивного реалізму, а також діалектичний метод. Дух(ідея)- абсолютна,є основою всього. Не поза нею треба шукати, як виникає все що є, а в ній.
Гегель розробив закони діалектики:
- Закон переходу кількісних змін у якісні
- Закон боротьби і єдності протилежності
- Закон заперечення заперечення
Вихідним є дух абсолютний. В самому духу є протилежність-природа відпускає від себе дух.Природа містить в собі також протилежність- дух ,суб*єктивний.
Людина має свідомість і через неї заперечує природу.Основою всьо є поняття.
Поняття-те що живе в самих речах,те, завдяки чому є тим, чим є.Поняття є началом всякого буття.Досліджуючи його можна розкрити все,що є.
Головний принцип Гегеля-все відбувається в змінах.За діалектичним методом не може бути завершення,а сам Гегель сказав, що його філософія завершує розвиток філософії.
Фоєрбах ,у своїх працях « Сутність християнства», «критика Гегеля» критикує Гегеля за абсолютизм духу та ігнорування людини,а з другого боку-критикує просвітників,за вульгарне зображення людини ,як механізм атомів.
Людина-найпозитивніше реальне начало, людина-природна-істота.Свою філософію він називає «антропологією» За Фоєрбахом,людина розкриває свою сутність у спілкуванні-«Я + ТИ».Основою цього єднання є любов. «Бога» треба шукати в іншій людині. Люди виробили ідею досконалості і стремляться до неї
