Україна, територіально розтята між двома імперіями (Російською і Австро-Угорською), була приречена на величезні страждання. Велика культурна нація поступово втрачала національні звичаї,традиції руйнувалися політикою, що її проводили правлячі кола імперських держав : етнічні українські території в складі обох імперій мали статус колоній.
Російська імперська політика щодо України була спрямована в русло русифікації. Вона охопила всі сфери економічного, політичного і культурного життя краю, проводилася цілеспрямовано, жорстоко.
Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався якісними змінами в промисловому розвитку як у Європі в цілому, так і в Російській імперії. З розвитком промисловості на території України розвивається містобудування, і міста заселяються робітниками. Така політика проводилася виключно з метою русифікації. За переписом 1897 р., в Києві з 244 723 чол. лише 22,1 % українці, в Одесі частка українського населення ледве досягла 16 відсотків. Так само - в промислових центрах Донбасу та на Півдні України.
Царат найбільш активну нищівну політику зосередив в напрямі освіти. Навіть якщо зважати на те, що царизм проводив політику насаджування невігластва у всій імперії, то навіть на такому тлі Україна мала вигляд неписьменної нації.Всеросійський перепис 1897 р. засвідчив,що письменних серед росіян було 32,4 %, поляків — 40,6 %, євреїв — 39 %, а серед українців — лише 13 %. За такої низької частки письменних серед українства царат продовжував знищувати українську школу
18 липня 1863 р. з'явився циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови. Згодом, у 1875 р. була створена комісія, мета якої було припинення українофільської пропаганди і видання літератури, а також перевезення в Росію книг українською мовою із-за кордону. На основі матеріалів комісії в 1876 р. з'явився Емський указ Олександра II про заборону ввезення українських книг із-за кордону та друкування нот українською мовою. Для остаточного знищення української мови в 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах.
Русифікаторська політика царату поширювалася і на громадські організації — громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу найпоширеніші організації — громади, а їх організатор М. Драгоманов змушений був емігрувати до Женеви, де почав видавати журнал «Громада». Згортали свою просвітницьку діяльність і това- риства «Просвіти», які були майже на всій території України.
Суттєво відрізнялося політичне становище Наддністрянської України в складі Австро-Угорської імперії, де панувала конституційна монархія Габсбургів. Вона давала можливість українцям Буковини, Галичини та Закарпаття вільно розвивати своє політичне, економічне та культурне життя.
В Австро-Угорської монархії до імперського парламенту у Відні та до провінційних сеймів, заведених з 1861 р., обирались українські депутати. В останні десятиріччя XIX ст. місцеві сейми сформувалися в Галичині, Буковині, Закарпатті, Польщі. З 1861 р. Буковина була визнана автономним краєм Австрії. Українці ввійшли до крайового сейму лише з 1890 р. Проте справжнє національне відродження розгорнулося з 1884 р., коли першість в національному житті взяли народовці.Особливо політичні результати боротьби проявилися в перші десятиріччя XX ст., коли представники Галичини й Буковини проголосили 18 жовтня 1918 р. у Львові ЗУНР.
Відносна демократизація політичного життя в Австро-Угорській імперії в умовах парламентаризму сприяла появі громадсько-політичних організацій. Саме в австрійській частині України в 90-х роках XIX ст. були створені перші політичні партії, які очолили національно-визвольний рух.
Звичайно, виникнення і становлення політичних партій у Галичині в 90-х роках мало певне підґрунтя : Публіцисти і письменники видавали часописи, брошури і літературні твори, які пробуджували громадську національну самосвідомість. Така робота давала результати, оскільки зорганізована громада могла успішніше обирати своїх депутатів до австрійського парламенту, а також до регіональних сеймів і на місцеві виборні посади.
Отже, на межі XIX—XX ст. Україна була розчленована як в географічному, так і політичному відношенні між двома імперіями. Перебуваючи на різних рівнях політичного розвитку, Російська та Австро-Угорська імперії проводили колоніальну політику щодо українства на підпорядкованих їм українських територіях.Але українство вело послідовну боротьбу за свої соціальні і національні права. Стратегія цієї боротьби полягала в соборності України і створенні незалежної Української держави.
