Три поділи Польщі, здійснені в 70—90-х роках XVIII ст. трьома монархіями — російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Ці землі площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 3,5 млн. осіб, 2,4 млн. яких становили українці, увійшли до складу Австро-Угорської імперії.
Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.
Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії
У першій половині XIX ст. населення Західної України зазнавало соціального і національного гніту від уряду Австрійської імперії. У Східній Галичині з центром у Львові панувала адміністративна влада німецьких і польських землевласників, на Буковині, разом з німцями, при владі стояли румунські бояри, Закарпаття перебувало під владою залежної від Австрії Угорщини. Такий поділ дозволяв Габсбургам поглиблювати свою владу і розпорошувати сили гноблених українців у їхній визвольній боротьбі.
Серед близько 200 підприємств краю переважали сільські дрібні поміщицькі ремісничі майстерні та мануфактури. Майже такими були і 34 львівські міські мануфактури. Промисловість знаходилась у початковій стадії розвиткуБагатства українських земель не розроблялися.У вкрай відсталому сільському господарстві, що складало основу економіки краю, польські та німецькі пани володіли переважною більшістю орних земель і лісів. Лише незначна частина землі належала вільним селянам. Малопродуктивним залишалося і традиційне місцеве вівчарство.
Низький рівень культури землеробства спричиняв часті неврожаї та голодування, особливо у 1828, 1844-1847 pp. Тривалість життя галичанина обмежувалася 30-40 роками. Селян продовжували називати хлопами і бидлом. За будь-яку провину накладалися жорстокі покарання.
У 30-х pp. на Західній Україні пролунав слабкий голос передової української інтелігенції, котра лишилася вірною рідному слову і культурі. На чолі цих людей стали семінаристи Львівської духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич, які у 1830 р. організували гурток «Руська трійця».Діяльність «Руської трійці» відобразила розвиток національної свідомості у Західній Україні, процес формування єдиної української нації. Видання «Русалки Дністрової» було апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана владою, вона розпалася. Проте в історії національного руху «Руська трійця» залишила яскравий слід. її діяльність започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.
У першій половині XIX ст. боротьба селян західноукраїнських земель набирала щодалі гострішого характеру. Росла кількість скарг, втеч кріпаків від своїх поміщиків, що супроводилися підпалами маєтків, у Східній Галичині відродилися бойові традиції опришків. У 1819 р. відбулося селянське повстання в селі Волі Якубовій, у 1824 р. - на Сокильщині, а в 1832 р. - у Нагуєвичах: На Гуцульщині діяв великий загін опришків, очолюваний Мироном Штолою. Виступи селян не припинялися в усьому краї. Але особливої гостроти набрали у 1838 р. виступи селян 29 сіл Чортківщини проти панщини.
Поширеною формою протесту були втечі селян, а також рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків та ін.
