здесь мог бы быть заголовок вашего вопроса ;)

Капітальне будівництво: визначення, способи здійснення.

Формування виробничої соціальної інфраструктури підприємства здійснюється в процесі капітального будівництва.

Капітальне будівництво - процес створення нових, а також розширення, реконструкція, технічне переоснащення діючих підприємств, об'єктів виробничого і невиробничого призначення, пускових комплексів (з урахуванням проектних робіт, проведення торгів (тендерів) у будівництві, консервації, розконсервації об'єктів, утримання дирекцій підприємств, що будуються, а також придбання технологічного обладнання, що не входить до кошторису об'єктів. Для цього процесу характерний тривалий виробничий цикл , значна розмаїтість об’єктів виробництва, здійснення виробничого процесу на місці майбутнього функціонування основних фондів .

До сфери капітального будівництва відносять :

• спорудження об’єктів виробничого й невиробничого призначення;

• монтаж устаткування;

• проектно - дослідницькі, бурові, роботи пов’язані з озелененням (благоустрій території, влаштування квітників...);

• капітальний ремонт будинків і споруд;

• технічне переоснащення діючих підприємств;

• розширення діючих підприємств;

• реконструкція діючих підприємств;

З технологічної точки зору капітальне будівництво може бути незавершеним і завершеним.

Організаційні форми капітального будівництва

У капітальному будівництві набули поширення такі організаційні форми будівництва: підрядний спосіб, господарський спосіб, будівництво об'єктів «під ключ».

У практиці господарської діяльності підприємств застосовуються два способи ведення робіт, пов'язаних з капітальними вкладеннями: підрядний і господарський.

При підрядному способі будівельно-монтажні роботи з капітального будівництва виконуються силами госпрозрахункових будівельних організацій. Підприємства й організації споживчої кооперації, для яких виконуються будівельно-монтажні роботи, вважаються замовниками, а підрядні будівельні організації (об'єднання, будівельні, монтажні, ремонтно-будівельні управління, будівельні дільниці) — підрядниками. Підрядники здійснюють роботи з капітального будівництва для підприємств-за-мовників, згідно з договорами, які укладаються на весь термін будівництва. Ними передбачається прийняття підрядником зобов'язань щодо виконання своїми силами та засобами будівництва об'єкта відповідно до проекту та вимог діючих будівельних норм і правил. Замовник повинен надати підряднику будівельний майданчик, затверджену проектно-кошторисну документацію та забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняття завершених будівництвом об'єктів, а також оплату вартості виконаних будівельно-монтажних робіт. Цей спосіб будівництва є основним.

Підрядний спосіб робіт передбачає укладення між замовником та підрядником (генеральним підрядником) договору на весь період будівництва до повного завершення будівництва. Цей договір носить назву генерального.

При господарському способі будівництва підприємства й організації виконують будівельно-монтажні роботи власними силами без залучення підрядників. Забудовники поєднують у одній юридичній особі і замовника, і підрядника. З цією метою підприємства, організації створюють спеціалізовані будівельно-монтажні бригади, дільниці, управління, самостійно забезпечують будівельно-монтажне виробництво будівельними матеріалами, обладнанням, інструментами, будівельними механізмами, робочою силою, а також самостійно виконують усі інші види робіт, пов'язаних з будівництвом.

При господарському способі будівництво об'єктів здійснюється власними силами замовника або інвестора. Для цього в організаційній структурі замовника створюється будівельно-монтажний підрозділ, який і здійснює комплексне будівництво об'єкта. Даний спосіб звичайно застосовують при реконструкції або розширенні діючих підприємств, при будівництві невеликих об'єктів на території існуючого підприємства, у сільському будівництві, тобто в тих умовах, коли не представляється можливим організувати рівномірне завантаження будівельних кадрів, коли виконання будівельно-монтажних робіт у часі залежить від характеру технологічного процесу основного виробництва і має місце невизначеність у наданні фронту робіт.

2.Поняття і структура оборотних засобів підприємства.

ОБОРОТНІ ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВА - це частина його виробничих фондів, які повністю споживаються в кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю переносять свою вартість на вартість цієї продукції.

За характером участі у виробництві оборотні фонди поділяються на такі групи: виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси – це предмети праці, які ще не залучені у виробничий процес і знаходяться на складах підприємства у виді запасів.

Незавершене виробництво – це предмети праці, які ще не пройшли всіх стадій оброблення.

Витрати майбутніх періодів – це витрати на підготовку та освоєння нової продукції, що мають місце в даний період, але будуть погашені в майбутньому.

Найбільшу питому вагу у складі оборотних фондів підприємства становлять виробничі запаси. До їх складу входять:

• сировина і основні матеріали;

• допоміжні матеріали;

• паливо і електроенергія;

• куповані напівфабрикати і комплектуючі вироби;

• запасні частини для ремонту;

• тара і тарні матеріали;

• малоцінні та швидкозношувані предмети (господарський інвентар, малоцінні інструменти та ін..); вони хоч і є засобами праці,проте мають термін служби менше одного року і для спрощення обліку їх відносять до оборотних фондів.

Співвідношення окремих елементів оборотних фондів та їх загального обсягу, виражене у відсотках, відображає виробничо-технологічну структуру оборотних фондів.

Структура оборотних фондів залежить від:

• видів продукції, які випускаються підприємством (матеріаломісткі, трудомісткі, унікальні);

• характеру виробництва (неперервне, дискретне, сезонне);

• тривалості технологічного циклу (від кількох годин до кількох років);

• територіального розміщення виробництва (віддаленість від постачальників матеріальних ресурсів збільшує питому вагу виробничих запасів у структурі оборотних фондів, неосвоєність території впливає на витрати майбутніх періодів).

Поряд з оборотними фондами, які функціонують у сфері виробництва продукції, процес її реалізації забезпечується фондами обігу. До фондів обігу належать:

• готова продукція на складах підприємства;

• готова продукція, яка відвантажена і перебуває в дорозі;

• грошові кошти на розрахунковому та інших рахунках;

• грошові кошти у незавершених розрахунках;

• дебіторська заборгованість;

• готівка в касі.

Структура оборотних коштів характеризується співвідношенням окремих елементів у загальному їх обсязі, яке виражене у відсотках. Ця структура змінюється в часі, неоднакова вона і в різних галузях промисловості. Структура визначається низкою чинників виробничого, постачальницького і збутового характеру.

Виробничими чинниками є: матеріально-технічні особливості галузей, характер організації виробництва, режим роботи підприємства, тривалість виробничого циклу, характер споживаної сировини і продукції, що випускається.

До чинників постачання і збуту відносять: розміщення постачальників ресурсів і споживачів продукції, періодичність поставок, використовувані форми розрахунків та ін. Для забезпечення безперервності процесу виробництва і реалізації виготовленої продукції необхідно досягти оптимального співвідношення оборотних коштів у сфері виробництва й обігу.

3.Форми і системи матеріального забезпечення підприємства.

У своїй діяльності підприємство використовує різноманітні матеріально-технічні ресурси (сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі вироби тощо). Вони в процесі виробництва перетворюються на продукцію (послуги) і підлягають постійному поповненню. Для цього організується матеріально-технічне забезпечення, яке включає: визначення потреби в матеріально-технічних ресурсах, пошук і купівлю ресурсів, організацію доставки, зберігання й видачі окремим споживачам на підприємстві. Постачання матеріально-технічних ресурсів має бути своєчасним, комплектним і з мінімальними витратами. Виконує цю роботу відділ матеріально-технічного постачання.

Вибираючи постачальників матеріально-технічних ресурсів, слід ураховувати низку чинників, утім числі:

відповідність виробничої потужності постачальників потребі підприємства в матеріалах;

якість і ціну останніх;
репутацію постачальника;
його територіальну віддаленість;
оперативність поставок;
швидкість реакції на потреби покупця;
умови розрахунків;
можливість надання кредиту тощо.

Ці характеристики постачальників ретельно аналізуються й вибирається той партнер, який забезпечує найліпші умови постачання за мінімальних витрат.

Матеріально-технічні ресурси підприємство купує на ринку, де продавцями і постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Купівля матеріально-технічних ресурсів безпосередньо у виробників, тобто організація постачання за прямими зв'язками, має ті переваги, що вона забезпечує можливість оперативного врахування спеціальних вимог покупця до продукції, конкретних побажань щодо її складу, конструкції, оформлення, планування тощо. За прямими зв'язками поставляються передусім ті матеріально-технічні ресурси, які потрібні постійно та у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями й складне устаткування. Проте вся номенклатура матеріально-технічних ресурсів, потрібних у виробництві, яка сягає іноді десятків тисяч найменувань і типорозмірів, не може поставлятися за прямими зв'язками. Ті ресурси, які потрібні в невеликій кількості, періодично або нерегулярно, економніше буває купувати в посередників - оптових фірм і магазинів. Вони комплектують певний асортимент товарів для продажу і територіально розміщуються неподалік від підприємств та організацій споживачів.

Нерегулярна або періодична купівля матеріально-технічних ресурсів, передовсім з однорідними стандартизованими властивостями, може здійснюватися на товарних біржах, де концентрується інформація про продаж продукції та рівень поточних цін.

Для підприємств некомерційної сфери господарювання, підприємств державної форми власності постачання матеріальних ресурсів здійснюється згідно Закону України «Про закупку товарів,робот та послуг за державні кошти». Мається на увазі тендерна форма забезпечення матеріальними ресурсами.

Коло основних постачальників підприємства є досить стабільним, особливо за умов масового та серійного виробництва, коли існує постійна потреба у великій кількості тих самих матеріалів. Але періодично виникають нові завдання, які потребують нових матеріально-технічних ресурсів і нових постачальників (освоєння нової продукції, заміна та вдосконалення технологічних систем, нове будівництво тощо). Проте і без цього може виявитися потреба замінити окремих постачальників, розширити їхнє коло. Тому важливою є проблема вибору постачальників.

4.Підприємство: поняття і класифікація.

ПІДПРИЄМСТВО - це організаційно відокремлена, економічно самостійна одиниця виробничої сфери народного господарства, яка спеціалізується на виготовленні продукції,наданні послуг або виконанні робіт.

Підприємства - як організаційні форми господарювання - класифікуються за різними ознаками, а саме:

1. Мета і характер діяльності:

- комерційні,- метою яких є одержання прибутку;

- некомерційні, - які не ставлять собі за мету отримання грошових економічних результатів (благодійні фонди і організації).

2. Форма власності:

- приватні,- які, в свою чергу, поділяються на індивідуальні, засновані на власності однієї особи і функціонують виключно завдяки праці власника без права найму робочої сили; сімейні, засновані на власності і праці однієї сім'ї; приватні, засновані на власності однієї особи з правом найму робочої сили;

- колективні,- засновані на власності колективу працівників підприємства, кооперативу, громадської організації, об'єднання громадян;

- комунальні, - засновані на власності громади адміністративно-територіальної одиниці;

- державні,- засновані на власності держави, в тому числі казенні;

- змішані,- засновані на змішаній формі власності (на основі об'єднання майна різних форм власності).

3. Спосіб утворення та формування статутного фонду:

- унітарні,- які створюються одним засновником, який виділяє необхідне майно, формує статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, здійснює керівництво і та ін..; до унітарних належать: державні, комунальні, колективні та приватні підприємства;

- корпоративні,- які утворюються двома або більше засновниками на основі об'єднання майна, їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства; до корпоративних належать:

кооперативні підприємства, господарські товариства, а також приватні підприємства, засновані на власності двох або більше осіб.

4. Форма господарювання:

- одноосібні приватні підприємства - власником є фізична особа або сім'я; отримує дохід (прибуток); несе весь тягар ризику.

- кооперативні - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності.

- орендні - мають в основі функціонування договірні відносини між фізичними або юридичними особами з приводу тимчасового володіння і користування майном.

- господарські товариства, які створені юридичними та (або) фізичними особами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку. Господарські товариства є юридичними особами і можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не суперечить законодавству. За ступенем участі партнерів-засновників у діяльності підприємства та відповідальності за її результати розрізняють:

акціонерне товариство - господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

5.Поняття та структура персоналу підприємства.

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і навики роботи. Крім постійних працівників, у роботі підприємства можуть брати участь на основі контракту інші працездатні особи.

Співвідношення між окремими групами і категоріями працівників підприємства відображає структуру персоналу. Розрізняють такі види структури персоналу залежно від класифікаційної ознаки:

функціональна структура персоналу підприємства - це кількісне співвідношення між різними категоріями працівників, що відрізняються за характером виконуваних на підприємстві функцій; найшвидшими темпами зростає чисельність спеціалістів і службовців, що пояснюється підвищенням технічної оснащеності виробництва, збільшенням обсягів науково-дослідних і управлінських робіт, ускладненням виробничих звуків та ін.;

професійно-кваліфікаційна структура - це процентне співвідношення груп працівників різних професій та кваліфікаційних рівнів у загальній чисельності персоналу; зміни у такій структурі спричинені якісними і кількісними змінами у галузевій структурі виробництва, якісними змінами у технології виробництва та організації праці, в індивідуальних характеристиках самої робочої сили (набуття вмінь, навичок); кваліфікаційна структура визначається окремо для різних категорій персоналу, оскільки вони мають різні кваліфікаційні ознаки;

статева структура персоналу - характеризується співвідношенням працівників різних статей у загальній чисельності персоналу підприємства; є галузі і виробництва, у яких переважає «жіноча» праця (текстильна, трикотажна, швейна), тоді виникає необхідність вирішення цілого ряду проблем соціально-економічного характеру;

вікова структура персоналу - відображає співвідношення чисельності працівників відповідних вікових груп у загальній чисельності персоналу підприємства; розрізняються вікові групи:

16 - 19 років, 20-24, 30-34, 35-39 і т. д., 65 і старші.

На зміну професійно-кваліфікаційного складу та структури персоналу підприємств впливають такі чинники:

1) зростання попиту на кваліфіковану робочу силу, що пов'язано із швидкими темпами оновлення продукції, ускладненням технологічних процесів тощо;

2) перерозподіл працівників із сфери промислового та сільсько-господарського виробництва у сферу побутового обслуговування населення, торгівлі, інформаційну сферу;

3) досить висока питома вага зайнятих ручною та некваліфікованою працею, що пов'язано із сповільненням темпів технічного переоснащення підприємств);

4) включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим освітнім рівнем, ніж ті, які вибувають за межі працездатного віку;

5) неврахування системою освіти сучасних вимог і потреб у кваліфікованій робочій силі, що породжує невідповідність між реальним попитом підприємств у кадрах та їх пропозицією на ринку праці.

Врахування цих чинників є обов'язковим при формуванні кадрової політики підприємств, основна мета якої полягає в забезпеченні кожного робочого місця і посади персоналом відповідної професії, спеціальності і, головне,- кваліфікації.

6.Оборотні кошти підприємства: класифікація, структура, джерела формування..

Незавершене виробництво – це предмети праці, які ще не пройшли всіх стадій оброблення.

• сировина і основні матеріали;

• допоміжні матеріали;

• паливо і електроенергія;

• куповані напівфабрикати і комплектуючі вироби;

• запасні частини для ремонту;

• тара і тарні матеріали;

Незавершене виробництво - предмети праці, які вже вступили у виробничий процес і розміщуються безпосередньо на робочих місцях або перебувають у процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.

Витрати майбутніх періодів не є речовим елементом оборотних фондів, це - грошові витрати, здійснені в даному періоді, але будуть погашені за рахунок собівартості продукції частинами в наступних періодах.

Структура оборотних фондів залежить від:

• видів продукції, які випускаються підприємством (матеріаломісткі, трудомісткі, унікальні);

• характеру виробництва (неперервне, дискретне, сезонне);

• тривалості технологічного циклу (від кількох годин до кількох років);

• готова продукція на складах підприємства;

• готова продукція, яка відвантажена і перебуває в дорозі;

• грошові кошти на розрахунковому та інших рахунках;

• грошові кошти у незавершених розрахунках;

• дебіторська заборгованість;

• готівка в касі.

Сукупність грошових коштів підприємства, вкладених в оборотні фонди і фонди обігу, становить оборотні кошти підприємства.

7.Поняття та методи ціноутворення.

ЦІНА - це грошовий вираз вартості товару, кількість грошей, що сплачується або одержується за одиницю товару або послуги. Одночасно ціна відображає споживчі властивості (корисність) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності товару, силу конкуренції, державного контролю, економічну поведінку ринкових суб'єктів та інші суб'єктивні моменти.

ЦІНОУТВОРЕННЯ - це процес обґрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення та структури.

1. Метод «витрати + прибуток». За цим методом ціна (Ц) обчислюється за формулою

Ц = С + П, грн.,

де С - собівартість продукції, грн.;

П - величина прибутку в ціні, грн.

Прибуток визначається у відсотках до собівартості, величина яких встановлюється, виходячи із даних щодо прибутковості продукції та її конкурентоспроможності. В ринковій економіці сфера застосування цього методу обмежена.

2. Отримання цільової норми прибутку - метод ціноутворення, орієнтований на витрати і цільову норму прибутку. Фірми намагаються встановити ціну, включаючи в неї прибуток, що планується у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбитковості, і при встановленні ціни за цією методикою враховується залежність між загальними витратами і виручкою та обсягом продажу:

Ц = Взм + (Впост + Пзаг /N ), грн.;

де Взм - величина змінних затрат на одиницю продукції, грн.;

Впост – постійні витрати на дану продукцію за певний період (рік), грн.;

Пзаг - загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той же період від продажу продукції, грн.;

N - обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

3. Оцінювання споживчої вартості - метод, що ґрунтується на оцінюванні споживчого ефекту, який має споживач від використання товару. Цей метод ціноутворення має певний ризик внаслідок невиправданого завищення або заниження ціни.

4. Пропорційне ціноутворення - метод, за якого фірми виходять не стільки з власних витрат, оцінки споживчої вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. При цьому методі (його називають ще «за рівнем конкуренції») ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів, тобто:

Ц = f(Ц1, Ц2…,Цn), грн.,

де п - кількість продавців аналогічної продукції.

5. Метод «очікуваного прибутку» найчастіше застосовують тоді, коли фірма планує підписати контракт і, пропонуючи більш низькі ціни, ніж інші фірми, має шанси виграти боротьбу за контракт.

6. Метод швидкого повернення витрат. Використовується підприємствами з метою активного продажу великих обсягів продукції і швидкого повернення затрачених коштів. Така поведінка може бути зумовлена невпевненістю виробників у тривалому успіхові їх продукції на ринку.

8.Персонал підприємства, його класифікація.

2. Класифікація персоналу.

Весь персонал підприємства поділяється на дві великі групи:

1) промислово-виробничий персонал (ПВП);

2) непромисловий персонал (НПП).

До ПВП належать:

• зайняті в основних і допоміжних підрозділах підприємства;

• зайняті в заводських лабораторіях і дослідних установах;

• апарат заводоуправління;

• працівники охорони.

Ця група охоплює тих працівників, які зайняті у виробництві або його обслуговуванні.

До НПП належать ті працівники, які безпосередньо не пов'язані з процесом виробництва, а працюють у підрозділах невиробничої сфери підприємства - закладах культури, охорони здоров'я, житлово-комунальному господарстві тощо.

Такий поділ персоналу на дві групи необхідний для узгодження трудових показників з показниками результатів трудової діяльності (при визначенні продуктивності праці враховується чисельність промислово-виробничого персоналу), для розрахунків заробітної праці і формування фонду оплати праці.

Залежно від виконуваних функцій персонал підприємства поділяється на чотири категорії:

• робітники;

• службовці;

• спеціалісти;

• керівники.

9.Поняття та структура оплати праці.

ОПЛАТА ПРАЦІ - це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виплачується працівникові за виконану роботу або надані послуги і спрямований на мотивацію досягнення бажаного рівня продуктивності праці.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової заробітної плати.

Основна заробітна плата працівника визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи, винахідливість, особливі умови праці; включає доплати, надбавки, компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих функцій і завдань.

Інші заохочувальні і компенсаційні виплати - виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні, гарантійні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені чинним законодавством або перевищують встановлені чинним законодавством норми; визначаються не кінцевими результатами роботи працівника, а результатами діяльності підприємства.

Зростання заробітної плати може бути абсолютним і відносним.

Під абсолютним розуміють зростання всієї частини суспільного продукту, яка виділяється суспільством у грошовій формі для задоволення матеріальних і духовних потреб працюючих, а також непрацюючих членів їх сімей.

Відносне зростання заробітної плати - це збільшення тієї частини, яка припадає на кожного працівника.

Абсолютне і відносне зростання заробітної плати може бути забезпечений за таких умов:

• зростання всього обсягу суспільного продукту, який виготовляється в країні за один і той самий проміжок часу (рік);

• зростання суспільного продукту головним чином за рахунок підвищення продуктивності праці;

• підвищення продуктивності праці має випереджати зростання заробітної плати.

Організація оплати праці на підприємствах ґрунтується на таких принципах:

• гарантованості - передбачає гарантовану й регулярну оплату праці у завчасно визначених розмірах і у певні строки;

• диференціації - реалізується через систему тарифікації, яка передбачає встановлення певного співвідношення в оплаті праці і залежить від її кількості і якості;

• матеріальної заінтересованості - забезпечує особисту і колективну заінтересованість у результатах праці; стимулює зростання продуктивності праці та економію ресурсів;

• плановості - дозволяє формувати фонд оплати праці, строки і періодичність виплати заробітної плати, дає можливість регулювати нагромадження і споживання на підприємстві;

• раціонального співвідношення темпів зростання продуктивності праці та оплати праці - підвищення рівня оплати праці має забезпечуватися випереджаючими темпами зростання продуктивності праці;

• простоти і доступності - форми і системи оплати праці повинні бути зрозумілими для працівників, такими, щоб розкривали зв'язок між заробітною платою і продуктивністю праці;

• вирівнювання рівня оплати праці - повинен забезпечувати скорочення різниці в доходах між низько - і високооплачуваними категоріями працівників.

10.Форми і системи оплати праці

На підприємствах найчастіше використовують дві форми оплати праці: погодинну і відрядну.

Погодинна форма передбачає оплату праці залежно від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації. Вона застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи або вони взагалі не піддаються нормуванню.

Погодинна форма охоплює такі системи оплати праці:

Пряма погодинна. Заробіток за цією системою (Зп.пог.) обчислюється:

Зп.пог. = Фміс * Ті, грн.;

де Фміс - фактично відпрацьований за місяць час, год./міс;

Ті- годинна тарифна ставка за розрядом робітника, грн.,

Погодинно-преміальна система, за якою заробіток (Зп.прем.) обчислюється:

Зп.прем = З п.пог. + Д, грн.;

де Зп.пог. - сума заробітку, нарахованого за прямою погодинною системою оплати праці, грн.;

Д - сума преміальних доплат за досягнення певних якісних або кількісних показників, грн.

Сума доплат визначається із залежності:

Д = Зп.пог. *%доплат / 100, грн.

Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачується праця працівників, робота яких має стабільний характер.

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.

Основними умовами застосування відрядної форми оплати праці є:

наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку;
також необхідність стимулювання зростання обсягу випуску продукції.

Відрядна форма включає такі системи:

Пряма відрядна. Заробіток (Зп.відр.)при цьому обчислюється за формулою:

Зп.відр. = Рі * Vі, грн.;

де Рі - відрядний розцінок за виготовлення одного виробу і-го виду, грн./од.вим.;

Vі - фактична кількість виробів г-го виду, виготовлених робітником за певний час (найчастіше місяць), од.вим.;

Розцінка визнається за формулою:

Рі = Ті * Нчасу, грн/од.вим.;

де Нчасу – витрати часу на виготовлення одиниці виміру робот робітником певного розряду (чол..-год.). Витрати часу знаходять у відповідних ресурсних нормах або типових нормах часу (виробітку) на роботи з озеленення.

У «чистому вигляді» ця система на практиці майже не використовується, оскільки вона матеріально не стимулює досягнення високих кінцевих результатів не тільки окремим працівником, а й бригадою, цехом тощо; а також не стимулює економії матеріальних ресурсів. Ця система оплати праці поєднується з преміюванням робітників.

Відрядно-преміальна. Сума заробітку (Звідр.прем.) при цій системі визначається із залежності:

Звідр.прем. = Зп.відр. + Дв, грн.;

де Зп.відпр. - тарифний заробіток робітника за прямої відрядної системи оплати праці, грн.;

Дв- сума преміальних доплат, яка обчислюється за формулою:

Дв = Зп.відр. * ( П1 + П2 *Ппп) / 100, грн.;

де П1, - процент доплат за виконання плану;

П2 - процент доплат за кожен процент перевиконання плану;

Ппп - процент перевиконання плану, який можна знайти так:

Ппп = Vф – Vпр / Vпр * 100%;

де Vф , Vпр - відповідно фактичний і запланований обсяг випуску продукції за місяць, од.вим.

Залежно від специфіки виробництва і характеру виконаної роботи для різних категорій робітників-відрядників визначаються конкретні показники і розміри преміювання згідно з Положенням про відрядно-преміальну оплату праці, яке розробляється і затверджується на підприємстві.

Відрядно-прогресивна. Заробітна плата (Звідр.прог.) обчислюється аналогічно відрядно-преміальної системі, але використовують інші проценти росту розцінки. Вони визначаються за прогресивною шкалою.

Процент росту розцінку визначається зі шкали залежно від процента перевиконання вихідної бази. Така шкала розробляється і затверджується підприємствами самостійно і фіксується в Положенні про застосування відрядно-прогресивної оплати праці, яке розробляється на підприємстві за погодженням із трудовим колективом і затверджується керівником.

Непряма відрядна. Використовується при оплаті праці підсобників.

Заробіток підсобника (Знв.підс.) можна обчислити із залежності:

Знв.підс. = Vф * Рнві, грн.,

де Vф - фактично виготовлена кількість продукції і-тим основним робітником за зміну, од.вим.;

Рнві - непрямий відрядний розцінок при обслуговуванні і-го основного робітника, грн./од.вим. Визначається формулою:

Рнві = Тзмп / (п * Vпр) , грн.

де п - кількість основних робітників, що обслуговуються одним підсобником, чол.;

Тзмп - змінна тарифна ставка підсобника, грн./зміну;

Vпр - плановий випуск продукції г-тим основним робітником од.вим../зміну.

Акордна система.

Передбачає встановлення розцінку працівникові або групі працівників не за окремі вироби чи операції, а за весь обсяг робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт і тому використовується при ремонтних роботах, ліквідації наслідків аварій тощо.

11. Інвестиції: поняття і види.

ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави стосовно реалізації інвестицій.

У згаданому Законі ІНВЕСТИЦІЇ визначаються як сукупність усіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Основною метою інвестиційної діяльності є забезпечення ефективного здійснення інвестиційної стратегії підприємства, яка досягається реалізацією таких завдань:

1) досягнення високих темпів економічного розвитку підприємства;

2) максимізація доходів (прибутків) від інвестиційної діяльності;

3) мінімізація інвестиційних ризиків;

4) забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства.

Інвестиції поділяються на різні види залежно від ознак класифікації. Видовий склад інвестицій:

Фінансові інвестиції - це використання капіталу для придбання облігацій, акцій, інших цінних паперів, що випускаються державою або підприємствами. В умовах ринкової економіки найбільш поширеним видом фінансових інвестицій є купівля акцій з метою одержання доходу у вигляді дивідендів, хоча також використовується інвестування у спеціальні цільові банківські вклади, депозити та ін.

Реальні інвестиції - це вкладення капіталу у різні сфери народного господарства з метою відтворення реальних матеріальних будинки, споруди, обладнання, передавальні пристрої) і нематеріальних (технічна, технологічна, науково-практична документація, патенти, ліцензії, ноу-хау) активів підприємства. Такі реальні інвестиції називаються виробничими, оскільки вони спрямовані у виробництво, але частіше їх називають просто капітальними вкладеннями.

Прямі інвестиції - це вкладення капіталу в певні об'єкти самим інвестором без участі фінансових посередників;

Непрямі інвестиції - передбачають участь в інвестиційному процесі різного роду фінансових установ (банків, фондів) як посередників.

Короткострокові інвестиції, як правило, здійснюються на термін від декількох місяців до декількох років (близько 3 років);

середньострокові охоплюють термін 3 - 10 років; довгострокові інвестиції здійснюються на термін більш ніж 10 років.

Приватні інвестиції здійснюються окремими особами або фірмами недержавної форми власності.

Державні інвестиції фінансуються з державного або місцевих бюджетів, вони є стабільнішими, ніж приватні, і мають більший термін окупності.

Іноземні інвестиції - це всі види цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності в Україні.

Спільними є інвестиції у вигляді інвестиційних сертифікатів, які випускаються в обіг інвестиційними компаніями, фірмами або фондами.

12.Поняття та види собівартості..

ОПЕРАЦІЙНІ ВИТРАТИ - це витрати операційної діяльності підприємства, тобто його основної діяльності, пов'язаної з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), яка забезпечує основну частку його доходу. Операційна діяльність не включає інвестиційної та фінансової діяльності підприємства.

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства. Розрізняють деякі види собівартості.

13. Поняття, структура, принципи виробничого процесу.

ВИРОБНИЧИЙ ПРОЦЕС - це сукупність дій людей, засобів праці та природи, внаслідок яких вихідні матеріали і напівфабрикати перетворюються на готову продукцію.

Основною структурною одиницею виробничого процесу є виробнича операція - завершена його частина, яка виконується на одному робочому місці без переналагодження устаткування відносно одного й того ж самого предмета праці одним або кількома робітниками.

Виробничі операції поділяються на основні (технологічні), внаслідок яких змінюються форма, розміри, властивості виробів, та допоміжні, пов'язані зі зміною просторового розміщення виробів (транспортування, складування) або контролем якості продукції.

Хоча виробничі процеси є досить різноманітними, відмінними є умови виробництва, проте усіх їх можна організувати за такими загальним принципами:

- спеціалізація - розчленування виробничого процесу на складові частини і закріплення за кожним підрозділом (цехом, дільницею, робочим місцем) виготовлення певного виробу (предметна спеціалізація) або певної операції (технологічна спеціалізація); дає змогу використовувати високопродуктивне устаткування і передові форми організації виробництв;

- пропорційність - однакова відносна продуктивність усіх виробничих підрозділів; передбачає рівномірне і повне завантаження усіх видів устаткування, яке необхідне для ліквідації «вузьких місць» і виконання в повному обсязі виробничої програми, і для ліквідації надлишків устаткування; роль цього принципу зростає в умовах автоматизованого виробництва;

- паралельність - одночасне виконання частин виробничого процесу (операцій, стадій), тобто здійснення процесів із «перекриттям»; продуктивність підрозділів при цьому визначають тривалістю процесу, яке є меншою від тривалості циклу на величину «перекриття»; для реалізації цього принципу має бути забезпечений достатній обсяг виробництва для повного завантаження устаткування; він дозволяє суттєво скоротити тривалість циклу виготовлення виробів, зменшити потребу в обігових коштах;

- ритмічність - означає рівномірний випуск продукції у певні проміжки часу; чим менший проміжок часу, тим важче досягти рівномірності. Якщо досягається місячна ритмічність, то декадної і добової досягти важче, це залежить від внутрішньозаводського планування. Ритмічність є важливою умовою успішного виконання завдань за кількісними і якісними показниками;

- прямоточність - означає забезпечення найкоротшого шляху проходження виробами всіх стадій і операцій виробничого процесу - від запуску матеріалів до виходу готової продукції; цей принцип використовується в масштабах всього підприємства, цехів, дільниць;

- безперервність - означає зменшення перерви під час виробництва конкретних виробів.

14. Прогнозування: визначення, види, методи

Прогнозування - це вид передбачення, оскільки пов'язане із одержанням інформації про майбутнє. Прогнозування передбачає опис можливих і бажаних аспектів, станів, рішень і проблем майбутнього. Отже, ПРОГНОЗУВАННЯ - це процес передбачення майбутнього стану підприємства, його внутрішнього і зовнішнього середовища, а також можливих термінів і способів досягнення очікуваних кількісних та якісних результатів.

Методи прогнозування поділяються на такі групи:

1. Фактографічні - ґрунтуються на використанні фактичних даних, які характеризують зміни в об'єкті прогнозування.

Основними в цій групі є:

- метод екстраполяції; базується на гіпотезі схожості умов існування підприємства в минулому, теперішньому і майбутньому. Тому проектуються закономірності розвитку об'єкта в минулому на майбутнє. Обмеженість цього методу в тому, що чим тривалішим є період прогнозування, тим більшою є ймовірність зміни тенденцій розвитку підприємства під впливом різних чинників;

- метод корекційно-регресійних моделей; передбачає дослідження залежності певної величини або ряду величин. Використовується у середньо - і довгостроковому прогнозуванні, оскільки саме ці періоди дають можливість встановити зміни у середовищі функціонування підприємства і врахувати вплив цих змін на досліджуваний показник (обсяг інвестицій, обсяг продажу, прибуток тощо).

- методи економіко-математичного моделювання; передбачають використання моделей внутрішнього середовища підприємства, макроекономічних (економетричних) моделей, моделей «витрати - випуск», матричних моделей та ін.

2. Евристичні - розроблення прогнозів здійснюється з використанням логічних прийомів, правил і методів досліджень.

До цієї групи належать:

• метод експертних оцінок; передбачає врахування суб'єктивної думки експертів про майбутній стан об'єкта або середовища. Тут враховуються як раціональні аргументи і докази, так і інтуїтивні знання експерта.

Експертні оцінки поділяються на:

індивідуальні (методи розробки сценаріїв, інтерв'ю, аналітичних доповідних записок) та

колективні (метод Дельорі (анкетне опитування фахівців у певній галузі), «мозкових атак» (колективне вироблення ідеї в результаті проведеної дискусії), метод «комісій» (організація «круглого столу» для узгодження думок експертів) та ін.;

• метод оптимізації; дає можливість врахувати максимально можливу кількість чинників, що впливають на кінцеві показники діяльності підприємства, і обрати найкращий варіант прогнозу;

• метод «дерева цілей»; використовується з метою поділу основних завдань на підзавдання і вияснення зв'язків між ними.

Види прогнозів можна класифікувати за кількома ознаками.

1. Часовий інтервал:

- короткострокові (наприклад, тижневі і місячні прогнози руху готівки);

- середньострокові;

- довгострокові.

2. Тип прогнозування:

- прогнозування «на творчому баченні»;

- пошукові;

- нормативні.

3. Можливість впливу підприємства на своє майбутнє:

- активні - передбачають можливість активних дій підприємства щодо проектування власного майбутнього, його реального впливу на зовнішнє середовище;

- пасивні - передбачають можливість самостійного, незалежного від дії підприємства розвитку зовнішніх процесів, і підприємство через ряд причин (відсутність коштів, присутність сприятливих в цілому тенденцій розвитку та ін.) не має наміру впливати на своє середовище.

4. Ступінь імовірності:

- інваріантні (ймовірність прогнозованих подій велика, підприємство розраховує на високий ступінь визначеності майбутнього середовища, прогноз містить тільки один варіант розвитку і переважно базується на екстранормативному підході до прогнозування, продовженні ситуації, що склалась):

- варіантні (мають в основі передбачення велику невизначеність майбутнього середовища і тому наявні кілька ймовірних станів підприємства в майбутньому):

Кожен із варіантів враховує специфічні стани підприємства і, виходячи з цього, визначає основні параметри діяльності. Такі варіанти майбутнього стану підприємства називаються сценаріями. Як правило, розробляють три види сценаріїв: оптимістичний, песимістичний, очікуваний (найбільш імовірний).

5. Способи представлення результатів:

- точкові – передбачають, що певний варіант прогнозу містить одне значення прогнозованого показника;

- інтервальні – передбачається деякий інтервал, діапазон значень прогнозованого показника.

15.Фінансові інвестиції: визначення та види

Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. За такого інвестування має місце переміщення титулів власності, котрі дають право на одержання нетрудового доходу. У літературі з питань політичної економії капітал у вигляді цінних паперів називається ще фондовим, або фіктивним, оскільки він не є реальним багатством і не має реальної вартості (на відміну від капіталу, вкладеного в різні сфери та галузі суспільного виробництва).

За чинним законодавством фінансова інвестиція — це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних папepiв, деривативів та інших фінансових інструментів. Інвестування вільних коштів у фінансові інструменти передбачає різні цілі, основними з яких є: одержання в майбутньому прибутку, перетворення вільних заощаджень у високоліквідні цінні папери, установлення контролю над підприємством-емітентом тощо.

Фінансові інвестиції — це активна форма ефективного використання вільного капіталу підприємства, яка має особливості у тому, що:

здійснюється на більш пізніх стадіях розвитку підприємства, коли задоволені його потреби в реальних інвестиціях;
дає можливість здійснювати зовнішнє інвестування в країні i за її межами;
є незалежними видом господарської діяльності для підприємств реального сектора економіки, оскільки стратегічні завдання їх розвитку можуть вирішуватися тільки шляхом вкладень капралу до статутного фонду і придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств;
дозволяє підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидко i дешево;
підприємство має можливість вкладати кошти як в без ризикові інструменти, так i в спекулятивні, i, таким чином, здійснювати свою інвестиційну політику як консервативний або агресивний інвестор;
потребує мінімум часу для прийняття управлінських рішень порівняно з реальними інвестиціями (проектами);
виникає необхідність активного моніторингу i оперативності у прийнятті рішень при здійсненні фінансових інвестицій, оскільки фінансовий ринок має високі коливання кон'юнктури.

Переважно поняття фінансові інвестиції пов’язане з цінними паперами.

16.Погодинна форма оплати праці.

Погодинна оплата праці) - це оплата праці за відпрацьований час.

Ця форма має такі системи:

Проста погодинна - розраховується як добуток годинної тарифної ставки робочого даного розряду на відпрацьований час у даному періоді.

Погодинно-преміювальна - це така оплата праці, коли робітник одержує не тільки заробіток за кількість відпрацьованого часу, але і визначений відсоток премії до цього заробітку.

Система посадових окладів. По цій системі оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.

Погодинну систему оплати праці найбільш вигідно застосовувати, якщо:

- на підприємстві функціонують потокові і конвеєрні лінії зі строго заданим ритмом;

- функції робітника зводяться до спостереження і контролю за ходом технологічного процесу;

- витрати на визначення планової та облік зробленої кількості продукції відносно великі;

- кількісний результат праці не може бути виміряний і не є визначальним;

- якість праці важливіше його кількості;

- робота є небезпечною;

- робота неоднорідна за своїм характером і нерегулярна по навантаженню;

- на даний момент збільшення випуску продукції (робіт, послуг) на тому або іншому робочому місці є недоцільним для підприємства;

17.Безтарифна система оплати праці.

В переході ранкової економіки на деяких підручниках почали використовувати безтарифну систему праці, яка виникла перш за все через ускладнення роботи підприємств яка впливає на те що не завжди вони мають можливість виплачувати всім працівникам гарантованою тарифною системою заробітку плату. Оскільки кожен варіант застосовування безтарифної моделі оплати праці є унікальною розробкою керівництва конкретного підприємства, то можна дати характеристику спільних для них рис.

Отже спільні для безтарифних систем оплати праці є такі:

працівникам гарантуєшся лише мінімальний обов'язковий рівень заробітної плати, існування якого обумовлене законодавством про мінімальну заробітну платню;
спочатку визначається загальна сума заробленої колективом заробітної плати, потім з неї вираховуються сума гарантованої мінімальної оплати всіх працівників підприємства, а залишок (він повинен становити більшу частину) розподіляється між членами колективу за певними встановленими заздалегідь правилами. В цьому плані безтарифні системи організації оплати належать до групи колективних систем організації праці, і всі члени колективу зацікавлені в покращенні кінцевих результатів спільної роботи;
у рівні умови щодо можливості впливу на розмір своєї заробітної плати становляться усі працівники підприємства, незалежно від категорії і посади. Правила розподілу колективного заробітку складаються так щоб зацікавлювати кожного працівника в покращенні саме тих показників роботи, які важливі для досягнення бажаного спільного кінцевого результату. Оскільки таке покращення в принципі необмежене, то і можливості зростання індивідуального заробітку теж не обмежені;
найважливішою проблемою є розробка розподілу колективного заробітку саме таким чином, щоб максимально націлювати працівників на покращення показників роботи, що важливі для досягнення кінцевого результату. В цьому випадку питання соціальної справедливості стоять дуже високо. Тому умовою ефективного застосування безтарифних систем організації оплати праці є наявність такого колективу, члени якого добре знають один одного, бачать і можуть оцінити роботу інших і цілком довіряють своїм керівникам.

Конкретні розробки безтарифної системи можуть бути різними. Наприклад однією з них, яка може застосовуватись на промисловому підприємстві, інша може застосовуватись на будь-якому невеликому підприємстві, передусім у невиробничій сфері.

Безтарифну систему оплати праці можна розробляти таким чином:

Визначити мінімальний обов'язковий рівень заробітної плати, який гарантується за кожною посадою (ЗП). Цей гарантований рівень повинен бути вищім у тих працівників, які мають менше можливості впливати на кінцеві результати. Наприклад головний бухгалтер має багато роботи завжди, навіть коли підприємство не дає хороших кінцевих результатів. Тому основна частина його заробітку має бути гарантована;
Розробити правила розподілу колективного прибутку. Це найвідповідальніший етап роботи. Враховуючи місію і цілі підприємства, потрібно для кожної посади розробити систему показників, яка б максимально націлювала працівників на покращення показників роботи, які впливають на кінцевий спільний результат;
Визначити кількісну між досягненнями певних показників роботи кожного працівника та можливостями зростання його заробітної плати, цю залежність найзручніше встановлювати в балах;
Довести до відома і детально роз'яснити всім працівникам правила розподілу колективного заробітку до початку періоду, на який вони вводяться. Ці правила відіграють свою мотивуючу роль лише за умови, що вони будуть вірно і однозначно зрозумілі кожному працівнику;
По закінчені місяця від заробленого заробітку, за цей місяць (ФОП) віднімаємо суму гарантованої заробітної плати всіх працівників (ФГО=ЗП). Частина, яка залишається (ФС - Фонд стимулювання) підлягає розподілу між членами трудового колективу в залежності від тих показників, на досягнення яких націлювали їх умови оплати праці;
За результатами праці кожного працівника слід підрахувати суму балів, яку він набрав в минулому місяці (Бі). Потім підрахувати суму балів, набраних всіма працівниками підприємства за минулий місяць (ΣБі).

Отже, основна перевага безтарифної системи полягає в тому, що оптимально поєднані індивідуальна та колективна зацікавленість в покращенні результатів роботи. Розробка безтарифних систем оплати праці є дуже клопітним і відповідальним завданням. Але за допомогою їх грамотного впровадження можна досягти значного підвищення трудової можливості працюючих, що сприятиме суттєвому зростанню продуктивності праці та ефективності роботи в цілому.

17.Тарифна система оплати праці

Тарифна система оплати праці - це сукупність правил, за допомогою яких забезпечується порівняльна оцінка праці, залежно від кваліфікації, умов її виконання, відповідальності, значення галузі та інших факторів, що характеризують якісну сторону праці.

Як зазначалося вище тарифна система оплати праці включає:

а) тарифну сітку - коефіцієнти, які присвоюються робочим в залежності від кваліфікації;
б) тарифні ставки - суми, які нараховуються за певний проміжок часу (година, день) працівникам відповідної кваліфікації (розряду). Наприклад, працівнику першого розряду за одну годину нараховується одна гривня, а працівнику шостого розряду - шість гривень.

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт в залежності від їх складності, а робітників - в залежності від їх кваліфікації та відповідальності по розрядах тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.