Не визнаючи українців окремим народом, царизм здійснював в Україні політику національного гноблення. Особливо вона посилилася після поразки польського повстання 1830—1831 pp., яке частково охопило й Правобережну Україну. Царизм намагався ліквідувати навіть назву "Україна".
Важливу роль у національному відродженні першої половини ХІХ ст. відіграла "Історія русів" — історико-літературний і політичний твір, що став відомий у 20-х рр. XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами.
Найважливіше значення для українського національно-культурного відродження мало опублікування "Кобзаря" (1840 р.) і "Гайдамаків" (1841 р.)
Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично налаштованої частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному устрої країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація — "Кирило-Мефодіївське братство"(П.Куліш, Білозерський, Шевченко).
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти; створення демократичної федерації слов'янських народів, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.
