Міф(освіт) Антонича — це дивовижний духовно-естетичний простір, і його нині потрібно по-новому перечитати. На жаль, Антонич, пролетівши метеором і залишивши згадку про себе як про юнака, який побачив істину, не здобувся на таке прочитання, як, скажімо, юний Рембо (пророк, покидьок, католик, езотерик…), Лотреамон (його перевідкрило ХХ століття і, зокрема, сюрреалісти Сандрар і Бретон)… Антонич тільки заявив про себе, але його поетичний світ — унікальне поєднання міфу та уяви. Кожен поетичний текст, безперечно, — інтенційований акт, що ґрунтується не на реальності, а на фантазуванні, маренні. Про це писали представники феноменологічної школи, яку доречно згадати, адже дуже близьким у часі початку ХХ сторіччя і просторі Львова був до Антонича Роман Інгарден, засновник феноменологічної школи, який також ходив коридорами Львівського університету.
Ц. Тодоров у своїй студіях задавався питанням: що ж таке література (чи лише уява?), адже й міф — також уява? В Антонича художня уява майстра поєдналася з уявою поганина, з віровченням християнина в його не догматичному, але сутнісному вимірі. «Три перстені» мають цю символічну християнську основу, адже один із перстенів цієї книжки — Перстень Пісні. Про що йдеться? Насамперед про те, що ця пісня — хвала Богові за щедротні дари, як робив свого часу цар Давид. Пісня — це недискурсивна форма відтворення власного внутрішнього світу, це не лише мова, а й позамовне буття, стан неусвідомленої рефлексії, що базується на вірі. Віра в Антонича має особливу природу: це і віра Шопенгауера, і віра поганина, який бачить цей світ як нерозривну циклічну єдність. Саме тому, маючи в скарбниці української літератури такий діамант, як Антонич, важливо сьогодні повернутися до його перепрочитання. Після Ночі — також містить глибоке внутрішнє значення (згадаймо про «поетику ночі» в німецьких романтиків, зокрема — в Новаліса).
Незнищенність — можливо, цей концепт варто тлумачити в тому аспекті, що для Б. І. Антонича світ — колообіг енергії, речовин; Всесвіт, який не розвивається лінійно, але для якого в центрі руху — коло, що є, водночас, безмежним. Світ Антонича незнищенний, позаяк усе в ньому перетікає з однієї речі в іншу, це архаїчний світ, у якому немає протиставлення між людиною як суб’єктом та світом як об’єктом. Існує магічне коло, нерозривне коло, в якому існує світ — тваринний, рослинний, людський.
Міфосвіт Антонича — глибина художнього осяяння, що містить фундаментальні закони буття, що відкриває істину не в її дискурсивному позначенні (що неможливо апріорно), але релевантно до існування реальності, в якій існує істина. Якщо чесно, то саме цієї «міфосвітності», «міфосвіття», одне слово — міфопоетики мені в цій книжці не вистачає.
