38. Поетична тріада Свідзинського (самотність-труд-мовчання)

В. Свідзинський був — як, мабуть, і кожний справжній поет — сучасний для своєї доби. Тільки не зовнішніми реаліями, а внутрішнім сенсом своєї поезії, її життєлюбним, людинолюбним, гуманістичним спрямуванням. А в чомусь і полемічно сучасний.

Сьогодні можемо належно оцінити скромний стоїцизм малознаного поета, який упродовж майже тридцяти років жив тим і образно розкодовував те, що в реальній дійсності навіть не заперечувалося, бо лишалося їй незримим, абсолютно чужим, — до Божим, незглибимим світом «в ідеї». Він умів його бачити:

Не випадково тиша й самотність — найчастіше вживані у В. Свідзинського поняття, постійне означення пошукуваних ним обставин для духовного самовиявлення. Це, власне, все, чого він прагнув від життя. Як мало і як водночас багато, майже нездійсненно! Для В. Свідзинського чесне (і, якщо вдуматися, мужнє!) виборювання свого права на «тишу» й «самотність», тиха й лагідна впертість на цім були не «втечею від життя», а — швидше втечею до життя, де він міг бути собою й зосередитися на тих аспектах буття, котрі відособлені від минущих і поверхових самоусвідомлень доби.

Миродайне усамітнення у В. Свідзинського — це інтуїтивне протистояння «відчуженню» людини, знелюдненню її, спроба повернути її природну універсальність і цілісність, але не шляхом гігантизму чи постулювання якоїсь філософської точки опертя, а одухотворенням звичайних рутинних стосунків із землею, сердечною уважністю й спочутливістю до неї, «самотужки» — в розрахунку на скромні людські сили. Тут і є його, В. Свідзинського, специфічне: приязна уважність до життя природи, загострена спостережливість і якась світла сумирність у думці про людину.

Поряд із «самотою» у В. Свідзинського майже завжди йде «мовчання» як іще один елемент його поетичної тріади («самотність, труд, мовчання»).

Його мовчання — дуже об'ємний стан духу. Є в ньому і щось від тієї одвічної заздрої недовіри поетів — жерців слова! — до слова (знамените тютчевське: «Мысль изреченная есть ложь»), від тієї проблеми, що її так визначив О. Потебня: «Всяке розуміння є водночас і нерозуміння». Є і повага до святості слова, небажання прилучатися до епідемічного словоблудства: є очевидна громадянська чеснота. Але не лише це і, може, не найбільше це. Головне — охороняти свою внутрішню тишу, дати їй визріти до духовного екстазу.