Повість М. Хвильового «Санаторійна зона» є ідейно та тематично поліфонічним твором, адже автор порушує проблему взаємодії митця і соціуму, проблему існування людини в межах нових соціально-політичних формацій та проблему вибору духовних орієнтацій людини ХХ століття. Екзистенціальний концепт людини у письменника торкається цих проблем, акцентуючи увагу читача ще й на проблему геокультурної орієнтації української нації (розробка позицій «азіатського ренесансу» як концепту розвитку української нації.
Екзистенціальний концепт людини в Хвильового відзначений глибоко трагічною домінантою: герої не можуть знайти виходу з абсурдності буття і обирають шлях у невідому їм таїну смерті або ж орієнтуються на ідеологічні засади радянського політикуму. Трагізм виявляється у повісті на кількох рівнях. По перше, це трагічність соціальних кордонів існування людини в тоталітарному суспільстві: «санаторійна зона» як домінанта буття людини радянської епохи (відсутність будь-якої комунікації зі світом, насаджування антигуманної ідеології, укорінення злочину над людиною як норми боротьби з повсталими проти режиму), що виявляється на рівні національної кризи світосприйняття та самоідентифікації з відповідним часом. По друге, трагічне навантаження темпоральних рамок існування людини: становлення радянської влади на території України кривавим шляхом знищення всіх небажаних для нової тоталітарної формації суб’єктів відриває людину від усвідомлення свого значення не як механізму кривавої машини, а як високодуховної істоти. Неодноразово герої твору наголошують на своїй зайвості в цій епосі, на втраті ними «свого часу», «своєї епохи» (Анарх, Хлоня): «І я думаю, що моя епоха, як та прекрасна незнайомка, вискочила, схопила мене в обійми, затуманила мій мозок і раптом зникла. Я метушився, де вона?..Але її вже немає» [1, с.282].
Абсурдність почуттів – ще одна ключова характеристика людини ХХ століття у Хвильового. Сміх перестає бути віддзеркаленням приємних емоцій, більше не асоціюється з щастям та радістю, а набуває ознак постмодерністського сміху над безвихіддю. Він набуває драматичного звучання, стаючи антитезою до абсурдності буття. Людина сміється над втратою свого життя в лабіринтах революцій та кривавих конфліктів, сміхом приховує злі наміри, свій біль. Пошук смислу – домінанта концепту людини у Хвильового. Його герої по-різному сприймають нове століття і шукають інструменти для його пізнання.
