«Романтика вітаїзму» (лат. vita — життя) — своєрідний прояв в українській літературі 20-х XX ст. європейської літературної течії вітаїзму. Письменники, які входили до ВАПЛІТЕ, передусім М. Хвильовий, А. Любченко, творили літературу активного романтизму («романтику вітаїзму»), в якій виражали концепцію повноправного життя, життєвості українського відродження, втілювали ідеал активної, сильної, здатної до боротьби людини. Це зумовлювало експресивний, енергійний стиль прози, жанрово-композиційні новації, покликані активізувати читацьке сприйняття, навіювати читачам бадьоре, оптимістичне світосприйняття, а відтак і активно критичне ставлення до переродження революційних ідеалів. Термін «Р. в.» вживався М. Хвильовим поряд з терміном «азіатський ренесанс» у памфлетах «Камо грядеши», у статтях циклу «Думки проти течії»-. На його погляд, «Р. в.» — «це сума нового споглядання, нового світовідчуття, нових складних вібрацій». Ще у листі до редакції «Культури і побуту» (7.02.1926) М. Хвильовий наголошував, що ці терміни позначають «не що інше, як певну мистецьку школу. І тільки». Ширше визначення активного романтизму подано пізніше. У журналі «Літературний ярмарок» М. Хвильовий писав: «На зміну натуралістичній літературі, як мистецтву віддзеркалення окремих фактів, не зв’язаних між собою, — конче й швидко мусить прийти активний романтизм. Виросте він із кривих руху так званих великих чисел, із цілого колективного психологічного комплексу людей епохи змагання за СОЦІАЛІЗМ та його побудування… Активний романтизм і тільки він має і мусить вловити і передати в образах засобами свойого поетичного майстерства оту поки що невловиму «музику мільйонів» доби великої індустріалізації».
Поява 1923 року збірки М. Хвильового «Сині етюди». Новели письменника приваблювали мистецькою самобутністю, новою манерою письма. Виступивши як неоромантик, М. Хвильовий наповнив свої новели революційною стихією, героїко-романтичним пафосом. У ранніх своїх речах , зокрема таких, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», він оспівав творців революції в усій їх життєвій виразності й конкретності, бо на той час ще не розумів ілюзорності, неправдоподібності намріяних ідеалів, тієї нищівної сили, під владу якої потрапив і сам. Тому тут переважає патетика щоденного героїзму, безпосередність вражень, святковість настрою. Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Ці риси характеризують «романтику вітаїзму» першого, нетривалого періоду творчості письменника.
М. Хвильовий був оптимістом у тому плані, що безумно любив слово, життя і людину. Але, не зрікаючись свого натхненного ідеалу, письменник одночасно бачить трагізм і приреченість життя. Палкий романтик, він уже в «Синіх етюдах» засвідчує майстерність психологічного аналізу, протиставляє романтичне піднесення революції та її будні. Отже, контраст буденщини й романтики революції поступово стає основним у творах письменника, а звідси однією з найважливіших вимальовується проблема розбіжності мрії та дійсності, що надалі стає головною в естетиці активного романтизму письменника.
Отже, неоромантична, лірико-імпресіоністична проза збірки «Сині етюди» є етапом становлення стилю «романтики вітаїзму». Поглиблення психологізму та інтригуюча сюжетна оповідь, що характеризуютьоповідання й повісті М. Хвильового, стали виразно новими його ознаками. Змінилися й світоглядні орієнтири письменника: домінуючим стає мотив повної зневіри в ідеях «загірної комуни», краху романтичних ілюзій. Романтична героїка не витримує зіткнення з дійсністю («Санаторійна зона», «Пудель», «Лілюлі», «Сентиментальна історія», «Іван Іванович»). Авторське ставлення до персонажів досить складне. З одного боку, їхні піднесено-романтичні пориви видаються неадекватними на загальному сірому тлі, тому в повістях присутні легка іронія щодо їхніх ідеалів, співчуття до повсякчасних поразок у двобої з життям. З іншого - М. Хвильовий не може (та й не хоче) позбутися почуття гордості за своїх самотніх романтиків, захоплення їхніми поривами у блакить, нехай і невдалими. Це поєднання різних емоційних регістрів, здавалось би, несумісних стильових засобів витворює особливий колорит, своєрідну оповідну манеру М. Хвильового.
