основні твори: Збірки поезій «Дні» (зокрема, поеми «Галілей» і «Канів»), «Рання осінь», «Рівновага», психологічний роман «Недуга», п'єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», віршована драма «Змова в Києві».
Дивовижну цілеспрямованість характеру і зосередженість на внутрішній природі явищ, почуттів поєднував цей митець слова. Він змальовував «великим планом» світ людської душі, її реагування на драматизм долі людини й самого часу. Це визначило характер його художніх шукань. Збірка «Дні» засвідчила, що за своїм стилем і художнім мисленням Є.Плужник — поет-експресіоніст (неприйняття антилюдяного світу, загострене суб’єктивне світобачення, бурхлива реакція на зло й обездуховлення людини. Експресіоністи прагнули «подолати» грубу реальність за допомогою звільнення емоційної енергії суб’єкта та його проникливої сили духу. Тому їм притаманні виразна емоційність, вибуховість почуттів, гіперболізація «Я», ірраціоналізм. ).
Однак Плужник мав могутній талант лірика, щоб замикатися в одному експресіонізмі. Придивлявся він до поетики імпресіоністів та неокласиків. Збірки поета відбивають його тяжіння до філософії екзистенціалізму, що почала формуватись у Європі. У його творах категорії самотності, страху та страждання покликані висвітлити антигуманність світу, пояснити, чому життя гірке й знецінене, яке місце людини в історії, вибору її духовних орієнтирів, ставлення до подвигу та ідеалів. Сила Плужника-екзистенціаліста — гуманізм, стоїцизм, увага до інтенсивного духовного життя людини, у порушенні важливих і хвилюючих проблем буття людини ХХ ст.
Експресіонізм в творчості. «Як страшно! Людське серце до краю обідніло». Лірика Є.Плужника відбивала настрої доби, змальовуючи трагізм буття людини в жорстокому світі катастроф, революції та братовбивчих воєн. Митця непокоїла доля людини, сенс її буття. Безглуздому й немилосердному кровопролиттю поет протиставив людинолюбство. Він осуджує чи то «білий», чи то «червоний» терор, так звану «класову боротьбу», якими б гаслами вона не прикривалась. Твори збірки «Дні» відбивають масштаб соціальних потрясінь і людських трагедій, відзначаються пристрасним утвердженням гуманістичного ідеалу. «Як страшно! Людське серце до краю обідніло» (рядки із «Скорбної матері» П.Тичини) — епіграф до збірки, який відбиває проблематику творів і трагічне світосприйняття поета. З цією метою він звертається до поетики експресіонізму, прагнучи найглибше вплинути на емоції читача.
Пейзажна лірика. Пейзажні рефлексії Плужника відрізняються від традиційної описової лірики, в якій на першому місці були чудові картини краєвидів. Його поезії — це медитації, у яких проблема людини і природи, космосу наповнюється філософським змістом. Як вдумливий аналітик, ліричний герой зосереджено й проникливо дивиться на природу, і це погляд модерної людини ХХ ст., котра прагне збагнути зкономірності її буття, сам дух життя, його відвічний рух («Передчуття спокою», «Даремно шукаю розради», «Падає з дерев пожовкле листя», «Чіткіші лінії» та ін.).
Ліричний герой Плужника милується красою зоряного неба, слухає, як у «безодні вічності безмірній світ отвору тиша вигрімля», коли у всесвіті «блакитний безум» і коли «м’ятеться, м’ятеться всує твій бентежний дух». У такі хвилини «і вже душа не хоче буть земною, / закохана у несказанну вись!» («Блакитний безум»). Ці рефлексії є особливо напруженими, по-експресіоністськи вибуховими. Його герой перед обличчям невмирущої природи порушує вічні питання про смисл буття людини, що завжди були у центрі справжньої поезії.
Мариністична лірика. Змалювання моря традиційна в письменстві тема. Море у Плужника то синє, «обгорнуте туманами», тихе, але сповнене «небезпеки і оман» («Синє море»), то неспокійне, бурхливе, піднімається «вище й вище кожен вал новий» («Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила»). Мариністичні фрески поета нагадують симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності, що підносить душу людини до космічних вершин, до абсолюту світла «Злітай, душе! І, мов нове світло, / Осяй глибини й простори ці!»
інтимна лірика. Глибокий світ почуттів відбиває любовна лірика Є.Плужника. Для поета кохання — подарунок долі, одне із життєстверджуючих начал буття, яке вимагає від людини самовдосконалення, творчості й внутрішньої свободи Особиста драматична доля письменника наклала відбиток на його рефлексії, а тому поезії відтінюють гіркі, позбавлені романтики реалії тяжко хворої людини, сірі лікарняні будні, боротьбу за життя. В цих поезіях Плужника сильним є елегійне начало душевних дисонансів, сум’ять, спогадів («Немов хтось інший молодість мою / Переживав за мене»), але перемагає у них глибоко людяна щирість ліричного героя, відчуття щастя й гармонії, довір’я й добра. У цих творах постає поетичний образ коханої, зокрема у третьому розділі збірки «Рівновага»
Отже, лірика Є.Плужника наповнена внутрішнім горінням і відзначається філігранною витонченістю думки й почуття, образів і жанрових форм. Його поетичний словник і тропи, на перший погляд, «прості», вживаються звичайні поняття, але за цією звичайністю постає конденсована сила образів, експресія, неповторна поетичність. Мистецька довершеність досягається своїм баченням світу й людини у ньому, внутрішньою цілісністю переживань та напруженістю думок, що, немов вулкан, виштовхують хвилями спресовану енергію, вольовий порив, які концентричними колами розгортаються в художньому світі митця. Невипадково М.Бажан поетичну творчість цього поета відніс до найбільших і найдорожчих духовних цінностей української літератури ХХ століття.
