поема-епопея Ю. Клена – „Попіл імперій“ – центральний твір в його поетичній спадщині, грандіозний літопис трагічної історії України та людства у XX столітті, яка ніби підключена до інтертексту світової культури – від міфології до сучасності, зображена через призму „Божественної комедії“ Данте, „Фауста“ Гете, „Енеїди“ Котляревського, осмислена через образи фольклорні, античні, біблійні, образи української, російської та інших європейських літератур. Складна, символічно – багатозначна структура поеми дозволяє автору художньо дослідити долю сучасної людини в світі, її духовності, долю цивілізації і культури, долю української нації і держави, перспективи майбутнього українського народу в світлі історії Європи у XX столітті, яку поет, за словами М. Ореста, розумів, „як втілення ідейно-психологічних величин переважно негативного порядку. Негативні елементи, містячись в ідеях, з яких поставали імперії та царства, були гріхом проти абсолютної істини. Вони ж, ці елементи зла, зумовлюють також загибель імперій та царств. Але, перше, ніж розпастися на попіл, злочинність їх може набувати нечуваних, потрясаючих розмірів“
Ю. Клен постає перед нами як співець краси і гармонії, поет лицарського духу, який протистоїть непримиренній духовній опозиції до постреволюційної дійсності і прагне віднайти свій ідеал у світі природи, культури, у самозаглибленні в „таємничий Тібет душі“, в минулому або у сповненій трагічного оптимізму незгасній вірі у щасливе майбутнє України. Як зазначає В. Державін, „проблема гармонії світу є трагічна проблема..., оскільки реалізація її неможлива за даних соціальних обставин“ [1, 525], і поет болісно сприймає неможливість втілення цього ідеалу в жорстокому, сповненому страждань, насильства та упокорення сучасному світі. Поетові притаманне гостре відчуття екзистенційного дуалізму світів – істинного духовного і неістинного примарного зовнішнього буття.
Концептуальним у творі є мотив примарності, безумства сучасного світу, що перебуває ніби під владою чаклуна, в полоні темних чар, під владою Диявола, бісів. Життя нагадує поету кошмарний сон.
В образній структурі поеми концептуального значення набуває міфопоетичний мотив боротьби лицаря з чудовиськом, що реалізується у образах героїв легенд, міфів, казок, героїчного епосу, які „збороли дракона“. Іван – дурник, що впіймав перо жар-птиці, св. Георгій – змієборець, Зігфрід, Роланд, лицар Парсіфаль – шукач чаші Грааля – все це різні іпостасі омріяного автором героя – „лицаря срібнолукого“, що має визволити царівну – Україну з-під влади чудовиська. Інша іпостась цього образу – це Жінка, втілення вічної жіночності, яка має врятувати світ: „Де вона, жінка, що, маючи світ рятувати, стала б на чаті, срібну лілею тримаючи, в ясностях шати,– там, на високій горі...
Ідея шляхетної, досконалої надлюдини, здатної пожертвувати собою в ім’я прийдешніх поколінь, близька Ю. Клену, він і себе вважає поетом-воїном, готовим стати золотим мостом у майбутнє: „Що ти єси? Ти у майбутнє міст над прірвою знедоленого віку“ [4, 132]. Це ніцшеанська ідея, як і образ – концепт мосту, наскрізний в поемі, можливо, запозичений з книги Ніцше „Так казав Заратустра“, де він трактується як шлях до надлюдини.
Ю. Клен об’єднує ніцшеанську трактовку зі слов’янськими міфо-поетичними уявленнями, згідно з якими „наведення мосту відкривало шлях зі старого простору в новий, з одного циклу в інший, з одного життя в інше, нове“
Автор із сарказмом „вітає“ „добу, що ліквідує інтелект“, викреслює із словника слова „душа“ і „Дух“. Мета тоталітарної держави: „Хай кожний стане розумом кастрат, хай прийме геніїв Камчатка“
Мотив безликості, безголовості, мертвої душі домінує в поемі, тут неодноразово повторюється також гротескний образ відділеної від тіла людської голови, мотив гри у футбол людськими головами і тілами як символ тортур, страждання, маніпулювання свідомістю.
Надійним оберегом, що зцілює душу поета, рятує його у найважчі миттєвості життя, є природа: дерева, квіти, ліси, луги, гори, озера. Поет відчуває свій одвічний зв’язок з природою: „До мене явори, дуби / магічні простягнули жезла. / О, дійсності маро, ти щезла“.
Природа для Ю. Клена,– це храм краси, „де мир анахорета сторожать гори і ліси“. Порівняння природи з храмом – це типово романтичний мотив, згідно з якими сакральна архітектура – храм виникла з наслідування природного храму – творіння Бога. Звідси ж і порівняння церковних споруд з квітами, дзвінниць – з орхідеями вишуканої краси, яку безжально нищили більшовицькі варвари: „мов стебла орхідей, стрункі дзвінниці на погром віддані“
