Поезiя М. Зерова надзвичайно насичена культурологiчно й iсторiософськи, суворо дисциплiнована думкою,майстерною сонетною формою;його емоцiїисконтрольованi тонкимирозумоми i вишуканим смаком.
Серед різних типів української філософської лірики XX ст. поезія лідера київських неокласиків Миколи Зерова, на думку дослідників, відзначається особливою світоглядною парадигмою. В її основі - «знакова система» світової культури. Своєю культурологічною спрямованістю творчість Зерова найтісніше пов'язана з філософсько-поетичним інтелектуалізмом Лесі Українки, а за межами національної традиції - з поезією Р.-М.Рільке та Т.С.Еліота.
Зеров мав виважену концепцію розвитку національної культури, за якою українська словесність - невід'ємна складова частина європейської культури, а кращі зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. На думку Зерова, «культурним орієнтиром» для України має стати величезний європейський мистецький фонд. У поезії порушується тема долі митця, краси в грізну добу лихоліття, коли люди черствіють, забуваючи вічні духовні цінності. Твір будується на опозиції: високій культурі протиставляється дикість, варварство, які митець бачив не тільки у добу античності, а й у тогочасній дійсності. Тому радянська критика зрозуміла сонет як натяк на більшовиків, які окупували Україну й розбуджували в масах інстинкти руйнування, варварства. Це й стало причиною переслідувань поета.
Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.
До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами
Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].
В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбулась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у "золотий гомін”. Поема стала видатним явищем національної духовності.
У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.
У "Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – образ революції як давно очікуваної нареченої.
У поезії "Одчиняйте двері...” поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.
Так він сприйняв першу кров революції. Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтворив у циклі "Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її сина.
Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач "сльозами” над даремною жертвою Христа. Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.
Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.
До циклу "Скорбна мати” дуже близький символами жертовності і провісництва вірш "Пам'яті тридцяти” (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. полягли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.
Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів "українських, славних, молодих”. Воно проклинає Каїна, чия "зрадницька рука” вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніального поета.
