Оскільки сумісна власність є різновидом права спільної власності, то її співвласниками, як правило, можуть бути ті самі суб'єкти, тобто фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Новий ЦК нині не містить безпосередніх обмежень щодо виникнення права спільної сумісної власності між перерахованими суб'єктами, хоча на практиці більш поширеними є випадки виникнення її за участю фізичних осіб.
Спільна сумісна власність як різновид права спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Однак порядок та умови її виникнення дещо інші, ніж у спільної часткової власності. Це обумовлено, зокрема, змістом ч. 4 ст. 355, яка встановлює презумпцію режиму права спільної часткової власності на спільний об'єкт кількох осіб, якщо договором або законом прямо не передбачена спільна сумісна власність. Водночас законодавець передбачає окремі випадки виникнення права спільної сумісної власності, що обумовлюється особливим суб'єктним складом її учасників або особливим характером взаємовідносин між ними.
Так, ч. З ст. 368 передбачає презумпцію дії режиму спільної сумісної власності щодо майна подружжя, набутого ним за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом. Правові засади спільної сумісної власності подружжя визначаються статтями 60-74 нового Сімейного кодексу України. Однак подружжя має право шлюбним договором встановити інший правовий режим їхнього майна (статті 93, 97). Крім того, у Сімейному кодексі визначається майно кожного з подружжя, яке не стає їхньою спільною сумісною власністю (статті 57-59).
Спільною сумісною власністю, відповідно до ч. 4 ст. 368, також є майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Майже аналогічна норма, але дещо вужча за своїм змістом була закріплена в ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Однак в обох випадках законодавець не визначає коло осіб, які мають визнаватися в таких правовідносинах членами сім'ї. В окремих законодавчих актах зустрічаються визначення поняття "член сім'ї", що не збігаються одне з одним. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу України членом сім'ї наймача жилого приміщення вважаються дружина (чоловік) наймача, їхні діти й батьки та інші особи, якщо вони постійно проживають спільно з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. У ст. З Сімейного кодексу України зазначається, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Наведені в ЖК та СК ознаки члена сім'ї можуть використовуватися також для тлумачення норми ч. 4 ст. 368 ЦК. Однак їх недостатньо для визнання за членами сім'ї права спільної сумісної власності на майно, адже обов'язковою умовою для цього має також слугувати факт вкладення в це майно їхньої спільної праці чи їхніх спільних коштів.
Відповідно до ст. 16 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" майно осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, належало їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.
Однак новим Законом України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р. було змінено правовий режим майна фермерських господарств. По-перше, майно, яке передається фермерському господарству для забезпечення його діяльності, є його власністю. По-друге, члени фермерського господарства можуть за домовленістю між собою утворити спільну (часткову або сумісну) власність з того майна, яке не ввійшло до складеного капіталу господарства.
В окремих випадках у законодавстві передбачається виникнення або спільної часткової або спільної сумісної власності. Так, згідно зі ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", передача займаних квартир (будинків) у спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку). Майно, що використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів відповідно до закону (ст. 6 Закону України "Про особисте селянське господарство").
Як відомо, зміст права власності становлять належні власникові права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює на власний розсуд (статті 317, 319 ЦК). Ці принципові положення щодо змісту права власності як речового права, здійснюваного власником відповідно до закону за своєю волею і незалежно від волі інших осіб, мають поширюватися і на право спільної власності, в тому числі спільної сумісної власності. Цілком очевидно, що обсяг прав кількох співвласників на один об'єкт не може бути більшим, ніж обсяг прав індивідуального (одного) власника на такий самий об'єкт. Однак обсяг прав співвласника спільного об'єкта не може бути адекватним обсягу прав індивідуального власника на такий самий об'єкт, оскільки аналогічне право мають і інші співвласники. Тому в ч. 1 закріплене положення про те, що співвласники володіють і користуються майном, що є у спільній сумісній власності, спільно, якщо інше не встановлено домовленістю (договором) між ними. Дане положення дещо відрізняється від змісту ч. 1 ст. 358, згідно з якою право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, оскільки у спільній сумісній власності частки співвласників не визначені. Тому вони не мають конкретизованих повноважень щодо тієї чи іншої частини сумісної власності (наприклад, подружжя, проживаючи спільно в жилому будинку, ЩО є їхньою спільною сумісною власністю, тим самим спільно здійснюють повноваження володіння та користування такою власністю в повному обсязі). Водночас співвласники можуть договором визначити порядок використання сумісної власності, наприклад передбачити ним почергове використання автомобіля.
Окремою нормою (ч. 2) законодавець визначає порядок розпорядження сумісним майном. Воно має здійснюватися лише за згодою всіх співвласників, яка може бути виражена в будь-якій формі, встановленій ЦК для правочинів. Під розпорядженням необхідно розуміти як передачу майна в тимчасове користування інших осіб, наприклад в оренду, так і відчуження його у власність інших осіб. Однак у випадках вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, згода співвласників на його вчинення має бути висловлена письмово й нотаріально посвідчена в порядку, встановленому нотаріальним законодавством.
Співвласники можуть надати одному з них повноваження на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним сумісним майном у встановленому законом порядку.
Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження спільним сумісним майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Тобто в даній нормі визначено порядок здійснення подружжям усіх трьох правомочностей щодо їхнього сумісного майна.
У ч. 2 ст. 369 ЦК встановлюється презумпція того, що в разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном він вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. Однак це не означає, що така презумпція не може бути спростована, а правочин не може бути визнаний недійсним з огляду на те, що ст. 369 не передбачає безпосередньо правових наслідків правочину, вчиненого без згоди всіх співвласників. На думку Ю. С. Червоного, правочин може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що інша сторона в правочині діяла недобросовісно, тобто знала чи повинна була знати про відсутність згоди на здіснення такого правочину інших співвласників чи одного з них1. Загалом, такий підхід є правильним, однак видається суперечливим розуміння автором добросовісності набувача спільного майна, адже в такому разі ігнорується презумпція згоди інших співвласників на відчуження спільного майна. Законодавець не зобов'язує набувача вимагати від співвласника-відчужувача письмової згоди інших співвласників, за винятками, передбаченими законом. Очевидно, для визначення правових наслідків правочину з відчуження спільного майна необхідно встановлювати факт незгоди інших співвласників на укладення правочину одним із них, а не факт наявності чи відсутності такої згоди. Тут цілком правомірним може бути використання за аналогією положень статей 388 і 390 ЦК (ст. 145 ЦК 1963 р.) про добросовісність і недобросовісність набувача у в індикаційному позові, згідно з якими недобросовісним має вважатися той набувач, який знав або міг знати про неправомірність відчуження особою майна (в даному випадку - про відчуження спільного сумісного майна співвласником). Певною мірою цей висновок підтверджується ст. 65 СК, за якою дружина, чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що укладений одним з подружжя без згоди іншого, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Ще більш однозначно вирішене це питання у СК РФ, ст. 35 якого встановлює, що угода з розпорядження спільним майном подружжя, укладена одним із подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів відсутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, якщо буде доведено, що інша сторона в угоді знала або завідомо повинна була знати про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди. Таким чином, можна дійти висновку про те, що коли буде встановлено факт незгоди співвласників на відчуження одним із них спільного сумісного майна, то є підстави для визнання правочину недійсним з мотивів відсутності згоди на це серед інших співвласників. Правовою підставою для цього може слугувати, зокрема, норма ч. 4, згідно з якою правочин щодо розпорядження співвласником спільним майном може визнаватися судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Правочини з відчуження спільного майна можуть визнаватися недійсними також за загальними правилами ст. 215 ЦК.
Досить складні відносини щодо права спільної власності виникають у разі приватизації квартир у багатоквартирних будинках. Так, відповідно до п. 2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" допоміжні приміщення стають об'єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується свідоцтвом про право власності на квартиру. Однак ця норма на практиці тлумачилася по-різному, і в багатьох випадках перебудова, реконструкція допоміжних приміщень, інші дії щодо них вчинялися без згоди співвласників квартир. У зв'язку з цим Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням громадян прийняв рішення від 2 березня 2004 р., в якому, зокрема, зазначив, що допоміжні приміщення безплатно передаються у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків, а тому на дії щодо цих приміщень має бути згода співвласників відповідно до законів України. Таке рішення стосується інших співвласників, які придбали квартири у власників за іншими підставами (купівля-продаж, дарування тощо). Власне, це питання вирішене певною мірою в ЦК, згідно зі ст. 382 якого власникам квартир у багатоквартирному жилому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції тощо. Це означає, що реконструкція, перебудова таких об'єктів та інші дії щодо них мають здійснюватися за згодою співвласників. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" від 29 листопада 2001 р. № 2866-111 співвласники допоміжних приміщень мають право розпоряджатися ними в межах, встановлених законодавством. За цим Законом спільне майно власників квартир складається з неподільного майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, та загального майна, яке перебуває у спільній частковій власності. Відповідно, правовий режим цих двох видів майна може мати певні особливості.
Співвласник спільної сумісної власності і співвласники спільної часткової власності мають право на виділ у натурі частки зі спільного майна з тією різницею, що учасники першої не мають завідомо визначених ідеальних часток у праві спільної власності, а відтак вони мають бути передусім визначені, після чого стає можливим виділ частки в натурі. При визначенні розміру часток співвласників вважається, що вони є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Стаття 370 ЦК не встановлює особливого порядку виділу частки у спільній сумісній власності, а лише передбачає його здійснення в порядку, встановленому ст. 364.
Оскільки у спільній сумісній власності подружжя лише два співвласники, то виділ частки в їхньому спільному майні в натурі завжди призводив би до припинення права спільної сумісної власності. Тому в новому СК України закріплене право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 69), а відтак правила ст. 370 про виділ не стосуються права спільної сумісної власності подружжя.
У статтях 70-71 СК визначено критерії встановлення розміру часток спільного майна подружжя, а також способи й порядок поділу такого майна, які мають чимало особливостей порівняно із загальними правилами ЦК про спільну власність, обумовлені особливим характером шлюбних відносин.
Від виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності в порядку ст. 370 ЦК необхідно відмежовувати інші випадки виділу майнової частки, наприклад виділ частини майна повного товариства, пропорційного частці учасника у складеному капіталі у зв'язку з його власними зобов'язаннями (ст. 131 ЦК); виплата учаснику господарського товариства з обмеженою відповідальністю у зв'язку з його виходом з товариства виплати вартості його частки у статутному капіталі або виділ такому учаснику певної частини майна в натурі в розмірі, пропорційному його частці (ст. 148 ЦК); виділ частини майна фермерського господарства його члену в зв'язку з ліквідацією товариства або виходом зі складу членів цього господарства (ст. 20 Закону України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р.).
Частина 1 ст. 370 надає право кредитору співвласника спільного сумісного майна в разі недостатності в нього іншого майна для звернення стягнення звернутися з позовом про виділ частки зі спільного майна в натурі з метою звернення на неї стягнення. Це право ґрунтується на законі. Відповідно до ст. 346 ЦК однією з підстав припинення права власності є звернення стягнення на майно боржника. Оскільки ж у спільній сумісній власності не визначені ідеальні частки кожного зі співвласників, суд насамперед має встановити розмір частки у спільній сумісній власності співвласника-боржника за правилами ч. 2 ст. 370. Суд може відмовити в позові, якщо співвласники заперечують проти звернення стягнення на частку у спільній сумісній власності, посилаючись на наявність у спів-власника-боржника достатньої кількості іншого майна, на яке, за законом, може бути звернене стягнення.
У разі виділу в натурі частки зі спільного сумісного майна для звернення на неї стягнення право спільної сумісної власності між співвласником-боржником та іншими співвласниками припиняється, якщо стягнення звернено на всю частку співвласника-боржника і якщо співвласників лише двоє. Якщо ж таких співвласників більше, між ними зберігається право спільної сумісної власності. Воно може зберегтися і тоді, коли співвласників двоє, але стягнення звернене лише на певну частину частки у спільному сумісному майні.
У ч. 2 ст. 371 не встановлюється спеціальних правил щодо порядку виділу частки в цих випадках, але в ній застерігається, що її виділ має здійснюватися в порядку, встановленому ст. 366 ЦК. Такий порядок може встановлюватися щодо окремих видів сумісної власності й іншими законодавчими актами, наприклад СК України (ст. 73).
Норми ст. 372 ЦК розраховані на ті випадки здійснення співвласниками правомочностей, які призводять до припинення права спільної сумісної власності відповідно до договору між ними про поділ майна або за судовим рішенням. Частина 1 передбачає право учасників спільної сумісної власності на власний розсуд вчинити поділ сумісного майна. Можна вважати, що законодавець у даній статті має на увазі поділ майна в натурі, як і при виділі частки зі спільного сумісного майна.
Для здійснення поділу сумісного майна необхідно насамперед встановити розмір часток співвласників, які, згідно з ч. 2, вважаються рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Окремо законодавець застерігає, що суд може збільшити або зменшити частку співвласника з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Наприклад, при поділі спільного сумісного майна подружжя суд може відступати від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачає його на шкоду інтересам сім'ї. Крім того, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, якщо розмір аліментів, які вони одержують, недостатні для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ст. 70 СК).
Вчинення поділу майна між співвласниками призводить до повного припинення права спільної сумісної власності. Співвласники можуть встановити на це майно режим спільної часткової власності.
У ст. 372 не встановлюються правові засади поділу спільного сумісного майна в натурі після визначення часток, тому ціпком припустимим може бути застосування в цих випадках правил ст. 364 ЦК, а поділ спільної сумісної власності подружжя має здійснюватися з дотриманням вимог ст. 71 СК України, яка визначає безпосередньо способи та порядок поділу спільного сумісного майна подружжя. Якщо подружжя не дійшли згоди щодо способів та порядку поділу такого майна, суд, відповідно до ст. 71 СК, може:
- поділити майно між чоловіком і жінкою в натурі;
- брати до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення;
- присуджувати неподільні речі одному з подружжя, якщо вони не домовились про інше;
- присуджувати речі для професійних занять тому з подружжя, хто їх використовував у професійній діяльності з урахуванням їх вартості при присудженні іншого майна другому з подружжя;
- присуджувати одному з подружжя грошову компенсацію замість належної йому частки у праві на жилий будинок, квартиру, земельну ділянку лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК;
- присуджувати одному з подружжя грошову компенсацію лише за умови внесення другим із них відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Значна частина положень ст. 71 СК про поділ спільної сумісної власності подружжя містилася в Кодексі про шлюб та сім'ю України 1969 р., а також була сформульована в правових позиціях Верховного Суду України, зокрема в постанові Пленуму "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16 (втратила чинність).
Відповідно до ч. 4 ст. 372 ЦК договір поділу спільного сумісного нерухомого майна вимагає нотаріального посвідчення. Таким чином, інші договори поділу спільного сумісного майна мають укладатися за загальними правилами цивільного законодавства про правочини.
