Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторонами за правочином (майна, грошей тощо), міститься в ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення (одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Це правило в науці цивільного права називається двосторонньою реституцією, тобто кожна із сторін повертає все набуте за правочином.
Двостороння реституція як правовий наслідок визнання правочину недійсним передбачена при укладенні правочину:
- з малолітнім (ст. 221);
- з неповнолітнім (ст. 222);
- з недієздатним (ст. 226);
- з порушенням простої письмової форми (ст. 218);
- з порушенням нотаріальної форми (ст. 220);
- юридичною особою, укладати який вона не мала права (ст. 227);
- під впливом помилки (ст. 229);
- внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).
Крім того, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила: відшкодування збитків у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди. Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК).
