пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

37. Політика урядів Другої Річ Посполитої та Румунського королівства щодо укр населення у міжвоєнний період.

Полонізація західноукраїнських земель в міжвоєнні роки була частиною масштабнішого плану втілення політики державного терору щодо національних меншин на окупованих землях[5][6].

Вже в кінці 1919 року Польща першим кроком вдалася до радикальних дій щодо українського населення: масові арешти національно-свідомої частини ( близько 100 000 українців, з них біля 1000 греко-католицьких священиків було ув'язнено в концтаборах та тюрмах). В деяких випадках здійснювався розстріл українських священиків без жодного суду. Також ліквідовано всі українські органи самоврядування.

В березні 1920 р. ввели нову офіційну назву для Західної України — «Малопольська Всходня». Всі терміни, що нагадували про українську приналежність, такі як «Західна Україна», «українець», «український» були заборонені, а натомість почали використовувати назви «рускій», «рускі», «русінскі», також заборонено вжитку української мови в адміністраціях та інших державних установах[6]. Проведено масові чистки в державних і повітових установах і звільнено звідти всю українську інтелігенцію, ліквідовано всі українські кафедри Львівського університету і введено дискримінацію на вступ для україномовних студентів (студентами могли стати тільки ті, хто присягнув на вірність Польщі, що фактично позбавляло українців здобуття вищої освіти)[7]. Масова заміна українських вчителів на поляків або ж взагалі закриття українських шкіл. Як наслідок, після 20 років такої полонізації в Західній Україні кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144. Ще гірша картина була в вищій освіті. Одна українська гімназія була аж на 230 тис. українців (і одна польська — на 16 тисяч поляків для порівняння). Такі кроки призводили до радикалізації і протестів з боку українців[8], і на початку 30-их років відбулися численні напади на польські маєтки та установи.

Ліга Націй в 1921 році засудила дії польського уряду і визнала Польщу фактично воєнним окупантом Галичини[7]. Проте репресивна політика не припинилася і в наступні роки.

Для зміни ситуації польська влада використовувала ще брутальніші дії – вдалися до жорстоких фізичних репресій проти всіх українців - державних антиукраїнських погромів -котрі отримали офіційну назву пацифікація (умиротворення). Для проведення таких акцій польський уряд використав спеціальні відділи поліції, військову кавалерію та місцеві поліційні підрозділи. Пацифікація полягала в фізичному знищенні та конфіскації майна українських кооперативів, читалень, відділень «Просвіти», подальшому закритті шкіл та гімназій, розпуску молодіжних українських організацій, конфіскацій продуктів, фізичних покарань і ув'язнень. В ході пацифікації в Галичині було заарештовано понад 2 тис. українців, насамперед активістів українських організацій та установ, вчителів, студентів, школярів чи молодих селян; третину з них було засуджено на тривалі терміни ув'язнення. Підставою для звинувачення українців та ув'язнення могли стати такі факти як передплата українських газет, відправлення дітей в українські школи, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою і навіть вишита сорочка. Також пацифікація використовувалась для недопущення до виборів найактивніших українських громадських діячів[6].

В 1934 р. польський уряд заснував концтабір у Березі Картузькій, де більшість становили українські політв'язні та офіційно відмовився від забезпечення прав національних меншин[6].

Однак слід відмітити, що всі ці заходи дали тільки тимчасово бажаний результат – уряду таки вдалося зупинити антипольські погроми, але полонізація та асиміляція українців на західноукраїнських землях не відбулися. Навіть навпаки, це дало сильний поштовх до подальшого зростання серед українців національної самосвідомості, надзвичайного посилення ворожості до польської держави і поляків зокрема, та до радикального загострення українсько-польських відносин на цих окупованих землях. Все це відгукнулося в подіях Волинської трагедії через кілька років, під час німецької окупації Західної України.

РУМУНІЯ

У міжвоєнний період з метою інтеґрації окупованих земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію. Представники окупаційних властей намагалися довести, що «Бессарабія і Буковина — штучні утворення австрійського і російського походження... В Румунії вони не мають ніякого права на існування» 11. Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).

Основним напрямом етнополітики Румунії того часу була румунізація українців і інших національних меншин. Уже в 1926/27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи — вони були зрумунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання ведеться румунською мовою 12. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці 13.

Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаґанда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах 14.

Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена.

У 30-х роках наступ реакції і фашизму в Румунії супроводжувався посиленням маневрів її правлячих кіл на світовій арені. Приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові ґарантією проти претензій хортистів на Трансільванію та надійним засобом закріплення за собою захоплених (1918 р.) українських земель і загарбання нових територій. Так, у промові, виголошеній в кінці листопада 1938 р., прем’єр-міністр Румунії М.Кристя недвозначно зазіхав на задністровські землі, тобто на анексію Молдавської автономної радянської республіки, яка входила до складу УРСР 15.


14.06.2015; 22:23
хиты: 106
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь