Кревська унія

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до
влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 —
1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою
проблем, які постали перед Великим князівством
Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі,
викликаною в значній мірі порушенням ним принципу
родового старшинства в успадкуванні
великокнязівського престолу; виснаженням державного
організму внаслідок широкомасштабної експансії на
сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського
ордену та Московського князівства. У такій ситуації
Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У
1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла
про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і
уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію.
Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і
Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської
королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання
польським королем Ягайла, який прийняв ім'я
Владислава II та одночасно залишався великим князем
литовським; 3) перехід у католицтво язичницького
населення Литви.
Кревська унія створила реальні передумови для
боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона
викликала небезпеку польської експансії на територію
Великого князівства Литовського. Проте останнє
залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а
литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб
дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація
умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет
Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт
феодальної колонізації польською елітою, котрій
належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж
викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом
майже двох століть після укладення Кревської унії
зберігалася державна окремішність Литви та Польщі,
які, незважаючи на спільного володаря, залишалися
двома самостійними політичними організмами.