Першими державними утвореннями на території
України було державне об'єднання кіммерійців і таврів.
Кіммерійці - перші кочові, іраномовні племена
вершників , найдавніший народ української історії, який
був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е.
Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону
до Дунаю. Згодом вони змішалися з місцевим
населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася
в гірській частині Криму і стала предками таврів. Ведучи
кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили
довготривалих поселень. Над своїми похованнями
часто ставили кам'яні стели. Основними видами
господарської діяльності кіммерійців було скотарство і
землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців
посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком,
кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком.
У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен
витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого
Кіммерія розпалася, а частина кіммерійців або
поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала
на Близький Схід, або була асимільована скіфами.
Скіфи - один з найдавніших народів Стародавнього
світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів
між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н.
е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена,
завершивши політичне формування Скіфії. Ядро Скіфії
становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників,
які панували над усіма іншими племенами. Поблизу
давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або
елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід
від них – скіфи-землероби. Останні два народи,
вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а
належали до праслов'янських, які потрапили під
скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія
досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління
царя Атея, який вів часті війни за контроль над
причорноморськими землями. Ударною силою
скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий
переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його
голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї
складався з невеликого складного лука, списа, дротиків,
сокир, кинджалів, коротких мечів. Лісостепові племена
скіфів займалися орним землеробством, у них
розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та
ремесла. Про соціальне розшарування скіфського
суспільства красномовно свідчать численні поховання
скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено
унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія
була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді
людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав
звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).
Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло
стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі
IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави
і на більшій її території з'явились нові кочові племена.
Сармати – сформувались у заволзьких степах на
рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в
пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні
автори в своїх творах підкреслювали агресивність і
войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е.
починається масове переселення сарматських племен
на територію Північного Причорномор‘я, а вже на
рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і
Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю.
Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину
зумовили переселення ранньослов’янського населення
Середнього Подніпров’я на нові території.
Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст.
н. е. Господарство сарматів носило характер
попередників, а суспільство перебувало на перехідному
етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин.
Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі,
використовували досконалішу зброю. З часом частина
сарматського населення була асимільована місцевими
слов’янськими племенами.