Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст.
Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — назва мистецького стилю, що був поширений в українських земляхВійська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».У цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний.[1]Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким».
Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві.
Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний.У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.[2]«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.[3]
До України стиль бароко був завезений єзуїтами, зокрема єзуїтом-архітектором Джакомо Бріано (15856-1649) з Риму (він будував барочні церкви у Львові, Перемишлі та Сандомирі). А до нього в барочному стилі працював Себастьяно Браччі (перебудова Успенського собору у Києві, 1613).Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Почав займатися архітектурою наприкінці 40-х рр. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-і рр. XVIII ст. Григорович-Барський був найбільш популярним київським архітектором. Без його участі не обійшлосябудівництво жодного будинку на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, церкву над брамами Кирилівського монастиря, Покровську церкву і церкву Миколи Набережного; брав участь у будівництві магістрату в Козельці, у спорудженні палаців графа Разумовського, дзвіниці Кирилівського монастиря, здійснив реставрацію Кирилівської церкви. Подальша діяльність Григоровича-Барського характеризувалася підготовкою архітектури класицизму.Іншим видатним будівельником доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.
Нова доба архітектурного піднесення України була зв’язана з діяльністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають її ще “добою бароко Заборовського”. До цієї доби належать твори видатного архітекта Шеделя (дзвіниці – Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Михайлівського монастиря); а у середині 18 ст. шириться стиль пізнього бароко – рококо.
